Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

демобілізації розагітовані більшовиками солдати повертаються в села, де стають агітаторами та активними пропагандистами більшовицької політичної програми. Гасло: «Земля — селянам!» має успіх у мешканців сіл. Зрозумілим для селян було й гасло: «Вся влада Радам!». За допомогою цих пунктів вони збиралися здійснити перерозподіл поміщицьких та куркульських земель. Більшовики стали тою силою, яка могла раз і назавжди покінчити з поміщицькою монополією на землю. Тому Центральна Рада з її законом про збереження за поміщиками та куркулями 40 дес. землі була менш популярною, ніж більшовики. В селах розпалюються земельні конфлікти. Це яскраво простежується на прикладі с. Каніж, де під впливом солдат з більшовицькими настроями та відповідної літератури селяни починають підтримувати більшовиків. На думку, В. Грінченка визначальне значення для Єлисаветчини мали рішення Херсонського губернського з'їзду селянських депутатів, який постановив, що «земельний фонд для негайного зрівняльного розподілу між трудовим населенням» утворюється з усіх нетрудових земель сільськогосподарського користування, за винятком «культурних» господарств, які не підлягають роздрібненню.

Поки селяни вирішували земельні питання біля своїх стріх, у січні 1918 р. доба мирної політичної боротьби остаточно вичерпалася. Більшовики розігнали Установчі збори, чим спровокували громадянську війну в Росії, і вдалися до відкритої неприхованої агресії щодо УНР. В Україні боротьба революцій вступила в збройну фазу. Першими на собі це відчули мешканці населених пунктів, через які проходили залізничні шляхи й де існували залізничні станції. Вони потрапили у вир «рейкової» або «ешелонної» війни, тобто ведення бойових дій потягами на залізничних станціях. Подібна військова тактика стала своєрідною рисою військового протиборства революційного періоду 1917-1921 рр. Вояк армії УНР Борис Гнатевич, напевне, найкраще визначив її сутність:

«...Всупереч міліонових армій того часу, що сунули наперед суцільним фронтом і займали безперервні позиції на тисячі кілометрів, у цій війні переважає незвичайна рухливість та зручне маневрування невеликими відділами на просторій території. Війна йшла звичайно вздовж залізничних шляхів за вузлові станції. Котрий із противників виявив кращу ініціативу та захопив залізничний вузол — був паном території на десятки кілометрів від залізниці. Спершу головним засобом у провадженні тогочасної війни були панцирні поїзди. Звичайно на панцирній валці була одна або більше гармат, кілька скорострілів і невелика залога. Обабіч залізничного шляху, на просторі кількох кілометрів, оперувала піхота. Кінноти взагалі було ще небагато. Її вживали до обходу ворога, укріпленого на залізничних станціях, щоб нищити залізничні шляхи, а також до розвідкової служби. Військо, чи в відступі, чи в наступі, перевозили залізними валками під охороною броневиків. У часі наступу броневики переважно їхали наперед, коли мости і шлях не були дуже понищені, та справляли знищений ворогом залізничний шлях. Звичайно в залозі кожного панцирного потягу були сапери враз із необхідним технічним приладдям, що дуже вміло та незвичайно скоро справляли шлях і ставляли провізоричні мости. Коли броневик увійшов у бій з ворогом, піхота, що їхала позаду, виходила з поїздів, посувалася за броневиком, утворювала коло залізничного шляху бойову лінію та допомагала наступу своїм панцирним поїздам. При відвороті броневики їхали позаду відділів, що відступали, зчиняли бій із ворожими броневиками, що наступали, та нищили за собою залізничний шлях.

В цій дуже рухливій війні грала велику роль ініціатива поодиноких комендантів та негайне виконання бойового завдання, незважаючи на чисельність ворога. В бою рішали несподіваний наскок на ворога та особиста хоробрість...».

«Рейкова війна» не могла оминути наш край. Вплив географічного розташування краю на перебіг подій революційного періоду 1917-1921 рр. вдало проаналізував С.І. Шевченко. Зокрема, цей ґрунтовний дослідник писав: «Географічне положення краю — у центрі. Тому на відміну від окраїнних, прикордонних регіонів України, Єлисаветградський та Олександрійський повіти не могли оминути війська жодної з армій. Тут був вигідний стратегічний плацдарм, з якого відкривалися шляхи до вузлових пунктів у військовому або адміністративному розумінні — Лівобережжя, Київщина, Одещина» [с. 16]. На теренах нашого краю існувало декілька важливих залізничних станцій. Зокрема, Помічна, Знам'янка, Єлисаветград. Мешканці містечок, через які проходили залізничні шляхи, почали використовувати вислів «влада вокзалу».

Впливав на процеси військової та політичної боротьби й етнічний склад краю. С. Шевченко, який досліджував історію різних національних громад на теренах нашого краю у статті «Специфіка подій Української національно-демократичної революції та національно-визвольних змагань на терені України» зазначив: «Особливістю краю був його багатонаціональний склад населення... Якщо в регіоні переважали українці, то в Єлисаветграді євреї та росіяни. У Єлисаветграді жило більше тисячі поляків. У 1917-1918 рр. у місті перебували тисячі біженців із театрів бойових дій Першої світової війни — поляків, сербів, євреїв, галичан. З довоєнних часів у селах мешкали громади болгарських та німецьких колоністів. У роки війни в Єлисаветградському та Олександрійському повітах на місцевих поміщиків працювали військовополонені — австрійці та німці. А на заході краю — південні слов'яни з айстро-угорських земель. Усі національні меншини гіпотетично або реально складали потенціал білих або червоних частин».

На початку 1918 р. рух пасажирських потягів узагалі припинився! Ф. Шепелю вдалося відшукати спогади мешканця краю Степана Мельтєва: «У зв'язку з війною України з більшовиками поїзда не йшли. Тільки товарні та й то випадкові» [15, с. 32]. Але найбільш активно в умовах рейкової війни залізницею пересувалися військові ешелони. Залізничники під силою зброї змушені були забезпечувати просування військових. Часом від їх політичних уподобань залежало, чи дістанеться та чи інша частина до фронту вчасно чи добереться туди взагалі. В умовах ешелонної війни припинилося навіть поштове сполучення. Вихід із цієї ситуації запропонували представники 8-го авіадивізіону, які прибули до Єлисаветграда в лютому 1918 р. Це питання досліджував краєзнавець М. Сінченко. Отже, командир дивізіону Дмитро Коровніков виступив із пропозицією перед членами думи створити авіапошту. У них було тринадцять аеропланів, а Єлисаветград був дуже зручно розташований між Одесою та Києвом. Можна зробити регулярні рейси Одеса — Вознесенськ — Єлисаветград — Черкаси — Київ. Д. Коровніков хотів врятувати цю частину. Справа в тому, що їх мали розформувати, в полку служили люди з різних кінців імперії, вони просто роз'їхалися б по домівках. У такий спосіб вони хотіли зберегти літаки та особовий склад, кадри. Тому виник оригінальний бізнес-проект Єлисаветградська авіапошта та авіаперевезення. Хоча на засіданні думи Д. Коровніков спочатку заявив, що гроші його цікавлять значно менше, ніж бажання зберегти техніку, але від грошей не відмовився!

Міська дума прийняла цю пропозицію. Затвердили навіть розцінки — 1 рубль за лист, 100-150 рублів за політ людини. Авіадивізіон попросив у міської