Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

— А де ми?

— Отут, — тицьнув пальцем у закріплений на торпедо навігатор Булкін. Це знову не сподобалося «Віктору Івановичу». Якусь годину тому цей капітан не насмілився би так нечемно розмовляти з ним. Утім, як людина, що бачила різні види, він знав, що в час, коли пахне смаленим вовком, гризотня до добра не доводить, тож лише смикнув кутиком рота. Хто його добре знав, зрозумів би, що такого нечемного ставлення він Булкіну не подарує і, лишень випаде нагода, порахується з ним, хай навіть це станеться через роки.

— Зменшіть масштаб зображення, — наказав «Ільїн». — Онде, за кілька кілометрів, перехрестя із ґрунтовим путівцем. От на нього і звертайте.

— В який бік? — уточнив капітан.

— Ліворуч.

...Їхати лісовою ґрунтовкою не так просто, як асфальтовою дорогою, водій мусив скинути газ і старанно об’їздити ями, калюжі й бугри, котрих траплялося чимало.

— Зупиніть, будь ласка, — раптом сказав «Ільїн».

— Що сталося? — запитав, не повертаючись, шофер.

— До туалету... — зніяковів чоловік.

«УАЗ» повільно вирулив на узбіччя. Не чекаючи, поки він зупиниться, «Ільїн» вистрибнув з салону, тюпки побіг до лісу й зник за кущами.

— От як приспіло чоловікові, — не соромлячись Неллі, єхидно хмикнув Булкін.

— Доживеш до його віку, взнаєш, що до чого, — в тон йому відповів Кочетов.

— Я все розповім про вашу поведінку... — Віктору Івановичу! — від обурення Неллі мало не назвала відсутнього справжнім іменем.

— Не треба, ми більше не будемо, — показово покаявся капітан, та жінка йому не повірила.

Вона ніколи не була дурепою, а останніми роками у неї до того ж неабияк розвинулася інтуїція, і їй геть не сподобалося, як себе тримали ці двоє. Звісно, обслуга й охорона завжди перемивають кістки сильним світу цього, біля яких годуються, й особливо любити їм своє начальство не доводиться, та й знають вони про нього майже все і бачать ті сторони, котрі зазвичай люди намагаються приховати від широкого загалу. Але щоб так відверто нахабніти — це явно щось не те.

«Ільїн» не показувався вже хвилин п’ять, і охоронці попервах підморгували одне одному, потім переглядалися, — а справді, скільки там треба часу на таке діло? — і врешті занервували. Вони вийшли з машини, закурили й заходилися перешіптуватися.

Раптом поряд з кущів вискочив «Віктор Іванович» з перекошеним лицем та «Стечкіним» у правиці і стрімголов понісся до мікроавтобуса, лівою рукою показуючи кудись у тайгу і хрипко вигукуючи:

— Там! Там!

Обидва охоронці рефлекторно вихопили пістолети й ступили кілька кроків у бік узбіччя, причому Кочетов став так, щоб закрити собою «Ільїна» від можливого вогню із придорожніх заростей. Це — захищати охоронювану особу — було вбито в них роками тренувань на рівні рефлексів, і вони в першу мить підсвідомо зосередилися на можливій сторонній загрозі, тримаючи зброю в руках та контролюючи кожен свій сектор. Цього «Ільїн» і чекав: блискавичним рухом лівиці він вихопив із внутрішньої кишені куртки мініатюрного ПСМ[1], кинув «Стечкіна» на землю та схопив правою долонею знизу руків’я своєї зброї... У вогневій підготовці це зветься стрільбою парними пострілами по кількох мішенях з одного рубежу. Бах-бах! — і завалився, недоладно смикнувшись, пересмішник Булкін. Ще два постріли — поточився й незграбно гепнувся з простріленими головою та шиєю Кочетов, що встиг повернутися до стрільця лицем.

З мікроавтобуса вибралася бліда Неллі й, хапаючи ротом, мов риба на березі, повітря, вичавила з себе:

— Ти... Ти...

— Вікторе Івановичу, — підказав «Ільїн».

— Вікторе Івановичу, — автоматично повторила жінка й видихнула. — Що ти накоїв?

Він притьма підбіг до мертвого Булкіна, забрав зброю — це був СПС — сучасний потужний самозарядний пістолет Сердюкова, відомий у світі як «Гюрза», калібр дев’ять міліметрів, а ємність магазину — вісімнадцять набоїв. Кинувся до Кочетова, відкинув його зброю, таку саму, ногою далеко вбік, перевірив — мертвий. Повернувся до Булкіна, переконався, що й той убитий. Позабирав у обох запасні магазини, нашвидкуруч обшукав тіла й знайшов у Кочетова в кишені те, що шукав, — радіомаяк. У колишні часи вони були дещо інакшими, але він зумів упізнати його в цій невеличкій коробочці з індикатором. Взагалі, вони і раніше мали різний вигляд: могли бути заховані в ґудзику, в дужці окулярів, в годиннику. Класика жанру — в запальничці. Авжеж, розумно було вішати радіомаяк на людину, а не на авто: а раптом група залишила б «УАЗ»? Хоча, не факт, що його й в авто не було, але бракувало часу й технічних засобів, щоб перевіряти. Він секунду подумав і поклав пристрій до кишені. Туди ж відправив мобілку Булкіна. У Кочетова телефону не знайшов.

Неллі тим часом бездумно квилила, монотонно повторюючи:

— Що ти накоїв?

«Ільїн» відтягнув мерців у кущі, підійшов до машини й просто сказав:

— Дивись.

Він підняв з землі виданий полковником Ваніним «Стечкін», звів над головою й натиснув на спусковий гачок. Клацнув метал, але пострілу не сталося.

— Гадаєш, осічка? — пересмикнув