Читати книгу - "Три тисячі смертей"

десяток машин — від "Уазика" до "Урагану". Радіостанції, топоприв'язники, електростанції... що там ще? Офіцерська їдальня. Солдатські намети. Ленінська кімната — чи то пак, вона зараз вже не ленінська... ну, агітаційний намет. Наче все. Пости — солдатські, тобто зняти легко. Далі — вивести з ладу спочатку малі радіостанції, а потім велику. А можна навпаки. Тільки все треба зробити швидко, аби не встигли передати нічого.

— Добре. Що далі?

— Передавальний центр. Це теж можливо — позривати антени, вивести з ладу дизелі... та й узагалі, там людей — взвод або два — перебити, та й годі.

— Далі.

— Замаскований передавальний центр. Найчастіше його маскують під генеральську дачу, про які так люблять теревенити незалежні журналісти. Там розрахунку — два-три солдати і прапорщик.

— Ясно. Далі.

— А от далі починається найцікавіше. Ти з системою "Кактус" знайомий?

Сапер пирхнув.

— Якщо це весь захист, то...

— Ні, не весь, звичайно. Ще "Сітка-100"... й ще якась погань, як же ж її... забув. Ну, теж сітка під напругою.

— Пройдемо. Що далі?

— Далі, власне, й починається шахта.

— Пости?

— Теоретично — патрулі понад сіткою й вартовий на вежі поруч із самою шахтою. Практично — патрулі так-сяк ходять, зайців та лосів із сітки витрушують, а на вежі жодного разу нікого не бачив.

— Хороша армія... — замріяно протяг Гонщик. — Нам би таку...

Калібр пирхнув, Сапер посміхнувся, а Дізфайндер трохи незрозуміло поглянув на колишнього ізраїльського солдата, потім зрозумів — й теж засміявся.

— Добре. Що в шахті?

— А тут маємо два варіанти. Або взагалі нікого — й тоді на вежі стоїть автоматичний кулемет...

— Тю... — презирливо протяг Калібр.

— ...а запустити пташку можна з люка в шахті за допомогою валізки з кодами, або ж у шахті сидить розрахунок, й справа ускладнюється.

— Докладніше про другий варіант, — попросив Гонщик, припалюючи довгу й товсту сигару.

— Сталеві герметичні двері. Товсті. Кришка над шахтою — бетонна, метрів десять завдовжки й до метра завтовшки. Не проб'єшся. Відкривається зсередини й дуже повільно. У разі запуску, коли треба швидко — відстрілюється. Але це теж зсередини. Далі — бетонний вузький коридор. Автоматів захисту нема — бо час від часу там ходять прапорщики та солдати, а їх бодай чомусь навчити дуже важко. Багато гермодверей. Більшість із них у нормальному стані зачинені.

— Двері товсті?

— Сантиметрів до двадцяти. Криця.

Сапер скривився.

— Хіба що кумулятивним зарядом. Але скільки їх знадобиться?

— Не знаю.

— Добре. Що ще?

— Зал бойового чергування. Пульт, два крісла — відгороджені одне від одного.

— А це навіщо?

— Якщо один з'їде з глузду, то щоб не пристрелив іншого. Дві кнопки. На цифрових замках, але ті замки — то дурниця. Над однією з кнопок — звичайний замок, з ключем.

— А де ключ?

— У командира розрахунку. Якщо ракета готова до самостійного запуску — треба вставити й повернути ключ й одночасно натиснути обидві кнопки. Оце й усе.

— Нічого собі, — присвиснув Гонщик. — І що, ніхто ні разу?..

— Ні разу. Якось, щоправда, було, ракету зламали навпіл, коли з шахти витягали.

— Так, проблемка, — Сапер зітхнув. — А якщо підірвати стінку шахти?

— Можна, — кивнув Дізфайндер. — Але ракета стоїть не просто в шахті, а в контейнері, а контейнер — по-перше, сталевий, а по-друге — висить у шахті на амортизаторах.

— А щоб їх... — Сапер потягнувся до потилиці. Пес, що поодаль приглядався до розмови, прищулив вуха — він знав: коли хазяїн чухає потилицю, справа закінчується не просто вибухом, а дуже великим вибухом.

На третій день після історичної наради на березі мальовничої бухточки стало помітно, що настрій дівчат трохи змінився, Гонщик перестав палити сигари, Калібр, навпаки, напився, й навіть дельфіни, здавалось, плавали вже не так безтурботно, як напочатку, а пес Сапер почав крутити хвостом, як хорт перед полюванням. Дізфайндер користався кожною вільною хвилиною, щоб поплавати, Піт просто валявся на пісочку, обнімаючи одну а чи й двох одразу дівчат, а перед ворітьми стояв темно-сірий джип із затемненими вікнами.

Автомати Гонщик заховав під заднє сидіння — досить недбало й так, щоб можна було в разі чого вихопити — "все одно перед кордоном розвантажимось!", свої бляшанки з "чимось нервово-паралітичним" Сапер нахабно повкидав у багажник, щоправда наліпивши попередньо яскраві лейби з якоїсь автомобільної косметики.

А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.

— Піте, заткни йому пельку, — сплюнув забобонний Моше. — Смерть накликає!

— Собі заткни, — огризнувся Сапер. — Ти скоро й чорних котів боятися почнеш.

Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою — нехай, мовляв, виє. Пес уважно