Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А я не порівнюю, — відповів Сава. — Я кажу, що хоч я в цілому й задоволений життям, але тепер — ні. Нині я — нещасний. Бо нічого стопроцентного нема. Всюди всього — половина…
— …золота середина, — бездумно додала дівчина.
— Може, той, за ким ти так побиваєшся, теж мав якісь проблеми або таємниці або щось мучило його, й у сто тисяч разів більше, ніж мене — мої болячки чи навіть тебе — твої страждання?
Білявка звісила ноги й випростала спину.
— Як не сумно те визнавати, але ніхто не знає, що в даний момент є ліпшим і кориснішим для кожного з нас — жити чи… піти за світи й не мучитися, — закінчив Сава.
Він не встиг звестися на ноги, як укотре задрижав від почутого.
— Хочеш сказати, що коли він пішов від неї до мене, то зразу став нещасним?! — загрозливо просичала незнайомка.
Сава вирішив, що тепер він точно піде геть. Дівчину він розворушив, та ще й як! Змусив подумати про щось інше, чи то пак — подумати про це «щось» інакше. Тож його місію завершено. Хлопець не став відповідати на запитання незнайомки. (Бо що мав відповісти? Авжеж, він не хотів сказати, що хтось пішов від когось до неї і відразу став нещасним. Бо звідки йому знати: хто, що, від кого й чому?) Він тихо відчинив двері та попрошкував коридором до палати.
Дорогою дійшов висновку, що записка, яку він знайшов у їдальні, найвірогідніше належить цій дівчині. І звати її Чеся.
«Дивне ім’я. Як і вона сама, — кинув думкою. — Розлюбила життя, бо, видно, втратила коханого, — виснував Сава, аналізуючи прочитане в записці та почуте з перших вуст. — Але, здається, тепер вона змінить напрямок своїх думок. Дівчата на те й дівчата, щоб переіначувати бажання, ще й зненацька та з лиця навиворіт. Навряд чи тепер вона захоче покінчити з життям. Але то вже хай мене не стосується», — постановив собі.
У лікарняному ліжку юнака миттєво скувала сонливість. А коли ніч кличе до сну, то не варто зволікати, бо потім неодмінно поплатишся безсонням. Тож Сава радо пірнув поза дійсність.
2
Лікарняна гречка з двома кілечками розм’яклого масла не обнадіювала ні одужанням, ні добрим вранішнім апетитом. Сава ліниво поколотив наїдок ложкою і зрозумів, що ліпше дочекатися булочки й узвару, що їх тут часто подавали на десерт. Його віднедавна почало нудити від запаху вареної гречки. І чого б то? До лікарні хлопець залюбки смакував цією кашею: мама, як ніхто, вміла заправити й присмачити її підсмаженими домашніми шкварками та цибулею. Але тут нею годували ледь не щодня, тому й почала поволі набридати. Як і все, чого отримуєш забагато…
Юнак узяв із тарілки обидва кільця масла й намастив дві тонкі скибки білого батона.
— Як твоя шкіра, далі лущиться? — прямо спитав сусід по столу, дядько Микола.
Доволі крепкий у плечах, із дотла посрібленим волоссям, але ще не старий, десь середнього віку бородань не добирав слів і не зважав на те, що, може, за столом не годиться обговорювати хворості. Та не була б то лікарня: тут у всіх на вустах — та сама балачка.
Щоправда, цей бородатий дядечко вельми полюбляв погуторити будь-де і з будь-ким, тому за першої ж нагоди ліпився докучливим шершнем до парубка, крутився поруч, аби натуркати йому у вуха свої безкінечні життєві історії. Цікаво, що слухати чоловік якраз не любив. А от повчати й наставляти — то була його стихія! Вважав: така його життєва місія — повідати, аби попередити.
— Еге, лущиться, — дружелюбно відповів Сава. — І все більше свербить, аж спати не дає, — додав, почухавши лівий лікоть, захований у рукав синього спортивного, «пумівського», як його називав, костюма.
— Так, то є кепська штука, — кивнув чолов’яга, ліниво жвакаючи гречану крупу. — Але не найгірше, що може статися.
У цей час до столу підійшла повновида жінка. Сава знав, що її звуть Марія Кіндратівна і що лежить вона у цій лікарні, тільки в дитячому алергологічному відділенні, поверхом нижче, зі своєю дворічною внучкою, яка страждає на діатез. Ця моложава бабуся десь почула була гутірку дядька Миколи й так нею захопилася, що приходила попослухати її ледь не після кожного сніданку й обіду.
Жінка сіла навпроти дядька Миколи.
— Як ваша Настя? — сивобородий хворий притьмом спитав про головне й у неї.
— Ой, щось не ліпшає, ніяк не ліпшає, немає добра, — чутно зітхнула рожевощока бабуся. — Що то таке, скажіть, із тими теперішніми дітьми?! Чи то ми колись отак-во боліли? — залепетала. — Чи наші діти такою-во всячиною хворіли?! І до чого сей нинішній світ прямує, в яку таку яму котиться, ох-ох?! — захитала фарбованою каштановою головою.
— Нічо’-нічо’, наладиться, — байдуже заспокоїв жінку Микола. — Головне — годувати дитину харчами з власного городу, а не магазинними, і все як рукою зніме, — порадив так, ніби величезний секрет розкрив. — От у мене мука — то мука, — потер правицею носа, голосно й відразливо шморгнувши. — Я все життя мучуся! — видав тужливо. — Тільки літом живу, як людина, хоч і купаюся не в озері, як усі нормальні люди, а в балії. Але все одно… літом я живу, — підкрутив вуса шершавими пальцями. — А тільки-но перші холоди, не кажу вже про заморозки, як гайда лікарнями лошаком гарцювати. Вона ж, ота проклять-алергія, волочить за собою цілий віз іще й інших болячок! Я вже не раз думав: от хай би вже та екзема на мені розплоджувалася й гризла-догризала, так-сяк, але її можна залікувати… хоч і до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.