Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан, Жуль Верн"

Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому «Пілігрим» не може перекинутися, хоч і дав добрячий крен на штирборт: 22 він-бо правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:

- Що це там таке?

- Ти щось бачиш, Джеку? - спитав Дік Сенд, зводячись у повний зріст на реї.

- Так, так! Онде! - відповів малий Джек, показуючи пальцем у проміжок між великим клівером і стакселем. 23

Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:

- Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!

Розділ III
НАПІВЗАТОПЛЕНЕ СУДНО

Вигук Діка Сенда підняв на ноги всю команду. Вільні від вахти матроси кинулись на палубу. Вийшовши з каюти, капітан Халл попрямував на ніс.

Місіс Уелдон, Нен і навіть байдужий до всього кузен Бенедікт, поспиравшись на поручні штирборту, уважно вдивлялися в судно вдалині, про яке сповістив юний матрос.

І тільки Негору не вийшов з камбуза. З усієї команди тільки його, здавалось, аніскільки не цікавила зустріч із судном.

Всі інші уважно розглядали предмет, що погойдувався на хвилях десь за три милі від «Пілігрима».

- Що воно може бути? - спитав один матрос.

- Начебто покинутий пліт! - відповів другий.

- Може, на цьому плоті рятуються якісь нещасні після корабельної катастрофи? - мовила місіс Уелдон.

- Про все це ми зараз дізнаємось,- відказав капітан Халл.- Однак то не пліт. То скорше перехилений набік корпус корабля.

- А це, бува, не якась морська тварина, скажімо, велетенський ссавець? - озвався кузен Бенедікт.

- Не думаю,- сказав Дік Сенд.

- Що ж то все-таки, по-твоєму, Діку? - спитала місіс Уелдон.

- Перехилений набік корпус корабля, як сказав капітан Халл, місіс Уелдон. Я, здається, бачу - на сонці поблискує його оббитий міддю кіль.

- Так, так, справді схоже на те...- ствердив капітан Халл. І, повернувшись до стерничого, скомандував:

- Стерно по вітру, Болтоне! Підвертай на чверть, щоб підійти якомога ближче.

- Слухаюсь, капітане! - відповів стерничий.

- А я залишаюся при своїй думці,- знов озвався кузен Бенедікт.- Це таки справді тварина!

- Тоді це мідний кит,- зауважив капітан Халл.- Я добре бачу, як він виграє боками на сонці.

- У всякому разі, кузене Бенедікт,- сказала місіс Уелдон,- ви повинні погодитися зі мною, що цей кит мертвий. Дивіться: він зовсім не ворушиться.

- Це ще ні про що не говорить, кузино Уелдон,- затявся кузен Бенедікт.- Скільки разів зустрічали китів, що спали на поверхні води.

- Бувало й таке,- погодився капітан Халл.- Але це не кит, а судно.

- Це ми ще побачимо,- стояв на своєму кузен Бенедікт, котрий, зрештою, віддав би всіх ссавців Арктики й Антарктики за представника якогось рідкісного ентомологічного виду.

- Йди мимо, Болтоне, мимо! Не причалюй до нього. Тримайся за кабельтов. 24 Ми вже не заподіємо шкоди цьому брухтові, а от він нам ще може. Ще тільки бракувало, щоб він пом’яв боки «Пілігримові». Лавіруй, Болтоне, лавіруй!

Невеличкий поворот стерна - і «Пілігрим», що йшов носом просто на судно, звернув убік.

Шхуна-бриг була за якусь милю від перехиленого корабля. Матроси розглядали його з великою цікавістю. А може, там є цінний вантаж, що його вдасться перевезти на «Пілігрим»? Відомо, що за врятування вантажу з тонучого корабля сплачується винагорода - третина його вартості. Тож і тепер - якщо вантаж у трюмі не затопило водою, вони компенсують свої втрати.

Через чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від напівзатопленого корабля.

Так, це був корабель, і плив він штирбортом догори. Він так накренився, що палуба стояла майже прямовисно. Із щогл не зосталось жодної. Від вант, швартових та ланцюгів теліпалися самі тільки кінці. В штирборті зяяла велика пробоїна, крізь яку видніли ум’яті досередини частини каркасу та обшивка.

- Цей корабель зіткнувся з іншим! - вигукнув Дік Сенд.

- Безперечно,- відповів капітан Халл.- Дивно, як ще він одразу не пішов на дно.

- Якщо це було зіткнення,- зауважила місіс Уелдон,- то будемо сподіватися: команду судна підібрав той корабель, який наскочив на нього.

- Що ж, будемо сподіватися, місіс Уелдон,- відказав капітан Халл.- Якщо, звичайно, команда після зіткнення не була змушена рятуватись на власних шлюпках, а корабель, що вдарив, не пішов спокійнісінько далі. На жаль, такі випадки трапляються.

- Невже? Це переходить усякі межі людської жорстокості, містере Халл!

- Буває, місіс Уелдон, буває... І таких прикладів чимало. А що я не бачу на кораблі жодної шлюпки, то ладен думати: команда покинула його сама. І коли людей не підібрано відразу, то вони, мабуть, спробували дістатися до землі. Проте боюсь, навряд чи їм це вдасться: надто вже далеко звідси до американського континенту чи до островів Океанії.

- Чи дізнаємось ми коли-небудь про таємницю цієї катастрофи? Одначе, може, хто з команди ще зостався на борту?

- Це малоймовірно, місіс Уелдон. Нас би вже помітили й подали якийсь сигнал. Та ми зараз це перевіримо. Підверни стерно, Болтоне, підверни сюди! - закричав капітан Халл, показуючи напрямок рукою.

Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових, і вже не виникало ніякого сумніву: команда залишила його.

Раптом Дік Сенд махнув рукою.

- Слухайте! Слухайте! - вигукнув він.

Усі нашорошили вуха.

- Здається, гавкає собака!

Справді, із середини корабля чулося гавкання.

Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.

- Ми повинні врятувати собаку,- мовила місіс Уелдон.

- Так! Так! - вигукнув малий Джек.- Собаку треба врятувати. Я годуватиму його. Він нас полюбить. Мамо, я зараз принесу йому грудочку цукру.

- Постривай, дитино моя,- відказала, усміхнувшись, місіс Уелдон.- Бідний пес, певно, вмирає з голоду й охочіше з’їв би чогось вареного, аніж твій цукор.

- То віддайте йому мій суп! - мовив малий Джек.

Тим часом гавкіт погучнішав.