Читати книгу - "Без пуття, Нечуй-Левицький"

Але во­ни не встиг­ли зро­бить свій сим­волістич­ний обмінок, як хтось зад­зе­ленькав у при­хожій. Нас­ту­ся й Пав­лусь ки­ну­лись, аж жах­ну­лись, ніби хто нес­подіва­но зак­равсь і вда­рив рап­том по їх нап­ру­же­них нер­вах.

- Хтось дзво­нить, - за­ше­потіла Нас­ту­ся до Пав­лу­ся. - Не­хай Гав­ри­ло ска­же, що те­бе не­ма вдо­ма. Чо­гось я оце ду­же стри­во­жи­лась. Хтось не­на­че прибіг за мною, до­кон­че за мною. Чо­гось моя ду­ша по­чу­ває, що за мною. Чи не тітки ча­сом оце вис­те­жи­ли ме­не?

Павлусь схо­пивсь і побіг нав­пе­рей­ми ста­ро­му Гав­ри­лові. Але Гав­ри­ло по­хо­пивсь і вже одімкнув двері. В при­хо­жу вско­чи­ла Пав­лу­се­ва дя­ди­на Ніна, побігла й про­жо­гом вше­ле­па­лась прос­то в світли­цю, навіть не роз­дяг­нув­шись і не роз­зув­ши ко­лош. Во­на ніби гна­ла­ся слідком за якимсь злодієм або ко­гось шу­ка­ла та за ко­гось пи­та­ла.

- Добривечір тобі, ко­ха­ний Пав­лу­сю! Я оце до те­бе по­хап­цем, на ча­сок, на хви­ли­ноч­ку, - зад­зи­го­ри­ла дя­ди­на Ніна.

- Доброго здо­ров'я! - ска­зав Пав­лусь бай­дуж­но, на­су­пив­ши бро­ви й навіть на той час за­був­шись, що тре­ба ж поп­ро­си­ти дя­ди­ну сісти.

- О! чи ти ба! В те­бе, Пав­лу­сю, гос­тя! - крик­ну­ла зди­во­ва­на дя­ди­на й ки­ну­лась віта­тись з Нас­ту­сею.

Настуся лед­ве підве­лась і хо­лод­но й на­ду­то привіта­лась з дя­ди­ною Ніною.

- Мій ко­ха­ний Пав­лу­сю, ви­ба­чай, що я оце те­бе по­тур­бу­ва­ла. По­шу­кай, будь лас­ка, в се­бе, чи не за­бу­ла я ча­сом у те­бе мо­го ру­ча­но­го сак­во­яжи­ка? По­ду­май тільки собі, яка я роз­зя­ва. Пішла я вчо­ра на Хре­ща­тик ску­по­ву­вать по ма­га­зи­нах де­який дріб'язок, знаєш, там наші стрічеч­ки, шпильки, гол­ки, нит­ки та уся­ку на­шу жіноцьку нісенітни­цю. В сак­во­яжи­ку в ме­не бу­ло й порт­мо­не, а в йо­му зос­та­лось ще й гро­шей кар­бо­ванців, ма­буть, де­сятків зо два. Вер­та­юся я з своїм кра­мом до­до­му. Ко­ли зирк на ру­ку! а на руці не теліпається мій сак­во­яжик. Я йо­го, пев­но, або згу­би­ла, або десь за­бу­ла, йду я на­зад, пи­та­юсь скрізь по ма­га­зи­нах, бо я ча­сом у ма­га­зи­нах за­бу­ваю то зон­ти­ка, то де­які свої дурні за­куп­ки. Чо­гось у ме­не од тієї купівлі аж го­ло­ва за­мо­ро­чується. Тоді я, вер­та­ючись з за­куп­ка­ми до­до­му, забігла до твоєї, Нас­ту­сю, тітки Мані. Во­на ка­же, що я в неї тоді нічо­го не за­бу­ла. Та оце ду­маю: забіжу ще до те­бе та по­шу­каю, чи не за­бу­ла я ча­сом сво­го сак­во­яжи­ка в те­бе. По­ди­вись, сер­це, га­разд, по­шу­кай по всіх по­ко­ях, спи­тай у Гав­ри­ла, чи не ба­чив ча­сом він, де я пок­ла­ла мій сак­во­яжик, та ще й з грішми. Не так мені шко­да гро­шей та дрібних за­ку­пок, як са­мо­го чу­до­во­го сак­во­яжи­ка.

- Ти тоді й справді веш­та­лась та ни­ка­ла по всіх по­ко­ях; мо­же й справді десь пок­ла­ла та спох­ва­ту й за­бу­ла, - ска­зав Пав­лусь й пішов по кімна­тах шу­ка­ти та ниш­по­рить.

Дядина й собі схо­пи­лась з місця й пішла слідком за ним блу­ка­ти по по­ко­ях. Во­на наг­на­ла й ста­ро­го Гав­ри­ла.

Обшукали, об­ди­ви­лись усі за­кут­ки. Гав­ри­ло заг­ля­нув і під ка­на­пу, і під ліжка, і під крісла, а сак­во­яжи­ка нігде не бу­ло.

Настуся сиділа мовч­ки, на­су­пив­шись, і щось мірку­ва­ла та мети­ку­ва­ла в своїй го­ловці.

«Дядина бре­ше. Во­на нічо­го й не гу­би­ла, й нічо­го не за­бу­ва­ла. В неї, як я пам'ятаю, і сак­во­яжи­ка не­ма. В неї на ви­ду, на очах не щи­ре кло­по­тан­ня, не щи­ре жал­ку­ван­ня, а якесь роб­ле­не… не­на­че во­на на сцені грає роль. Це мої тітки, мої жан­дар­ми, слідку­ють за мною, щоб домірку­ваться, ку­ди оце я пішла і де я. Пев­но, самі не насміли­лись ло­ви­ти ме­не в Пав­лу­ся та й по­тур­ли­ли оцю при­ше­ле­пу­ва­ту Пав­лу­се­ву дя­ди­ну шу­кать ме­не ту­теч­ки. Ну та й тіточ­ки ж!»

Дядина й Пав­лусь вер­ну­лись у світли­цю з по­рожніми ру­ка­ми. Са­мо по собі дя­ди­на доб­ре зна­ла, що не знай­де, бо й нічо­го не гу­би­ла. Нас­ту­ся своїм тон­ким здо­га­дом та мірку­ван­ням од­ра­зу втя­ми­ла цю всю дя­ди­ни­ну ко­медію.

- Ото бідна моя голівонько! Пев­но, мій сак­во­яжик десь ва­лявсь на улиці, а йо­го хтось дав­но знай­шов, - бідка­лась дя­ди­на.

- Авжеж на ву­лиці дов­го не вле­жить. Вже дав­но йо­го й слід щез, і приз­на­ки не зос­та­лось, - до­дав Пав­лусь. - Му­сиш ку­пи­ти собі дру­го­го дос­то­ту та­ко­го сак­во­яжи­ка.

- Такий бу­де, та не той! - бідка­лась дя­ди­на та все зо­ри­ла буцімто по мебілі, але ско­са все зир­ка­ла на збен­те­же­ну Нас­ту­сю.

«Як зир­кає банька­ми на ме­не! Ніби я й єсть той сак­во­яжик. Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не!» - ду­ма­ла Нас­ту­ся й ніби їла очи­ма ту ка­пос­ну наг­ля­дач­ку.

- Прощай, сер­це Пав­лу­сю! ви­ба­чай, що я оце те­бе тро­хи по­тур­бу­ва­ла. Мо­же, й ви, Нас­ту­сю, піде­те ра­зом зо мною, то я вас про­ве­ду до­до­му, бо вже пізня до­ба, - ска­за­ла дя­ди­на.

- Я втрап­лю до­до­му й са­ма. Я не звик­ла до по­во­да­тарів, - обізва­лась зне­хо­тя по­ну­ра й на­суп­ле­на Нас­ту­ся.

- То вже хіба ти, ко­ха­ний Пав­лу­сю, про­ве­деш Нас­ту­сю до­до­му, бо в нас у Києві не Па­риж і не Рим: фіякрів не­ма, а єсть тільки не­без­печні мур­ла зво­щи­ки, котрі ладні за­вез­ти мо­ло­ду пан­ну і в пущі, і в нет­ри. Ки­даю Нас­ту­сю на твій дог­ляд та на твою од­повідальність, - ска­за­ла дя­ди­на Ніна.

Вона поп­ро­ща­ла­ся хап­ком, якось роб­ле­но, не­щи­ро й шуг­ну­ла з по­коїв, не­на­че спо­ло­ха­на кур­ка в од­чи­нені двері.

- Це ж мої тіточ­ки, мої неп­ро­хані наг­ля­дач­ки та на­зи­ральниці пос­ла­ли її до те­бе на вивідки, щоб по­шу­кать ме­не в те­бе й істин­но в те­бе, а не будлі деінде.

- От і при­нес­ла ли­ха го­ди­на оцю дя­ди­ну не в доб­рий час: пе­ре­би­ла нам наші зо­лоті мрії, наші со­лодкі по­чу­ван­ня, - ска­зав Пав­лусь. - Це не дя­ди­на, а ниш­пор­ка! Ви­ниш­по­ри­ла та­ки те­бе.

- Скажи, сер­це, Гав­ри­лові, щоб більше не од­ми­кав две­рей і ніко­го не пус­кав сю­ди. Знаєш, я ду­хом чую, цю мої тітки за­раз оце довіда­ються та й не втерп­лять і за­раз при­ле­тять сю­ди за мною на дни­щах, бо во­ни обидві відьми. Во­ни вже дав­ненько слідку­ють за мною, де не сту­пить моя но­га. Ка­жуть мені, ніби­то я в ос­танній час ста­ла чуд­на, навіть чу­дер­нацька. А я собі тільки са­мостійна зро­ду й оригінальна, і хо­чу бу­ти вольною, як пташ­ка в лісі.

- Така дос­то­ту, як і я. Не­на­вид­жу й я тих на­зи­ральників і ду­ху їх не зно­шу! - ска­зав Пав­лусь.

- Колись як роз­серд­жусь, то, без со­ро­ма каз­ка, поп­ро­га­няю з по­коїв своїх тіто­чок та дя­ди­нок, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Попрогагяй їх ік дідьку! Я, був­ши то­бою, дав­но б ви­тур­лив їх прос­то та­ки сту­са­на­ми та по­ти­лиш­ни­ка­ми, а то й ло­ма­кою, - ска­зав Пав­лусь.

Вони посіда­ли од­не про­ти од­но­го й