Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Як минає ваша ніч, містере Тінделл?

— Ой, дуже добре, краще, ніж зазвичай, — наспіх кидає він і тремтливими руками забирає пакунок. — Рухаюся вперед, поволі, поступово, але впевнено! Festina lente[9], дякую, дякую! — Дзвоник знову теленькає, і Тінделл поквапом виходить на вулицю. На годиннику третя ночі.

Це якийсь книжковий клуб? Як туди вступити? Чи треба щось платити?

Ось такі питання крутяться в моїй голові після відвідин Тіндел­ла, Лапін чи Федорова, коли я знову лишаюся на самоті. Схоже, Тінделл — найдивакуватіший із них, хоча вони всі досить дивні: посивілі, зациклені й наче з іншого часу чи місця. Жодних смартфонів. Ані слова про поточні події, поп-культуру чи бодай що-небудь, окрім їхніх книжок.

Я таки схиляюся до думки, що то якийсь клуб, хай навіть і не маю доказів, що вони між собою знайомі. Вони приходять поодинці й ведуть мову лише про черговий об’єкт свого нестямного жадання.

Я не знаю, що написано в тих книжках, і це входить до моїх обов’язків. Ще того дня, коли я вперше сюди прийшов і склав іспит із драбинолазіння, Пенумбра, який стояв за столом, пильно глянув на мене яскраво-блакитними очима й сказав:

— Ця робота передбачає три вимоги, дуже суворі. Не поспішайте погоджуватись. Продавці книгарні майже століття дотримувалися цих правил, і я не дозволю порушувати їх нині. Перше: з десятої вечора до шостої ранку ви завжди мусите бути в книгарні. Жодних спізнень. Відпрошуватись раніше теж не можна. Друге: вам заборонено переглядати, читати або вивчати томи, що на дальших полицях. Лише приносити їх читачам. І все.

Я знаю, що у вас на думці: в усі ці ночі на самоті я жодного разу навіть не зазирнув під обкладинку? Ні, не зазирнув. Наскільки я розумію, у Пенумбри десь тут є камера спостереження. Якщо я поткну свого носа до книжки й він побачить це — прощавай, робото. Мої друзі вилітають із роботи, як мухи. Цілі галузі, цілі компанії закриваються. Я не хочу мешкати в наметі. Мені потрібна ця робота.

До того ж, третє правило компенсує друге.

— Ви маєте детально описувати всі операції. Час. Зовнішність покупця. Його настрій. Як він попросив книгу. Як узяв її. Чи, бува, не виглядав ображеним. Чи має гілочку розмарину на капелюсі. І таке інше.

Здогадуюсь, що за нормальних обставин такі вимоги здавалися б досить химерними. Та за наявних — маю на увазі видачу дивних книжок ще дивнішим ученим, і все це посеред ночі — вони вельми доречні. Отож замість того, щоб цілу ніч витріщатися на заборонені полиці, я детально описую покупців.

У мою першу робочу ніч Пенумбра показав мені невелику полицю, вмонтовану в мій стіл, де рядочком вишикувались чималі томи в шкіряних палітурках, однаковісінькі, за винятком яскравих римських цифр на корінцях.

— Оце наші журнали, — сказав він, пробігши пальцем по їхніх корінцях, — охоплюють майже століття. — Він вийняв крайній справа і з глухим звуком бухнув його на стіл. — Тепер ви будете їх заповнювати.

На обкладинці журналу було слово «NARRATIO», добряче втиснене в шкіряну палітурку, і символ — той самий, що на вітрині. Дві долоні, розкриті, ніби книжка.

— Розгорніть його, — сказав Пенумбра.

Широкі сіруваті сторінки журналу були помережані темними написами. Там також були замальовки: чіткі портрети бородатих чоловіків, складні геометричні малюнки. Пенумбра перегорнув сторінки й десь посередині журналу знайшов місце із закладкою зі слонової кістки, де записи уривалися.

— Вам слід зазначати імена, час і назви книжок, — він постукував пальцями по сторінці, — а також, як я вже казав, настрій та зовнішній вигляд. Ми ведемо облік усіх читачів і тих покупців, які можуть стати нашими читачами, аби прослідковувати їхні досягнення. — Він замовк, а тоді додав: — Дехто з них працює направду завзято.

— Що вони роблять?

— Хлопчику мій! — вигукнув Пенумбра, здійнявши брови. Наче це було ясно як білий день. — Вони читають.

Відтоді на сторінках журналу «NARRATIO» під номером «IX» я намагаюся якомога зрозуміліше й точніше описувати все, що трапляється за час моєї зміни, лише зрідка вдаючись до пишномовства. Мабуть, можна сказати, що друге правило не зовсім безумовне. Таки є одна дивна книжка, якої я можу торкатися. Якраз у ній пишу.

Коли Пенумбра приходить уранці, він питає мене про відвідувачів, якщо вони були. Я читаю йому свої записи в журналі, а він зазвичай схвально киває. А тоді береться вивідувати ще більше:

— Вдалий опис містера Тінделла, — зауважує він. — Але скажіть-но, може, пригадуєте, ґудзики його пальта були перламутрові? Чи рогові? А може, металеві? Бува, не мідні?

Погоджуся: воно й справді дивно, що Пенумбра цікавиться всім до найменших дрібниць. Не можу уявити, з якою метою, хай навіть найнепристойнішою. Утім, коли люди перетинають певний віковий рубіж, ніхто вже не питає їх, навіщо вони роблять те чи інше. Якось лячно. От, приміром, я питаю: «Скажіть-но, містере Пенумбра, навіщо вам знати, які ґудзики на пальті містера Тінделла?» — а він мовчить, шкрябає підборіддя, книгарню сповнює ніякова тиша, і ми обидва розуміємо, що він не може пригадати.

А що, як він одразу ж мене звільнить?

Пенумбрі краще знати, і він чітко дає мені зрозуміти: роби свою роботу, і то без зайвих питань. Минулого тижня звільнили мого друга Аарона, і він збирається повернутися до батьків у Сакраменто. У нинішній економічній ситуації не варто випробовувати терпіння Пенумбри. Мені потрібна ця робота.

А ґудзики Тінделлового пальта були нефритові.

Аби цілодобова книгарня містера Пенумбри могла працювати і вдень, і вночі, один власник і двоє продавців ділять добу на три частини, і мені дістався її найтемніший шматок. Пенумбра взяв собі ранки — мабуть, цей час можна назвати годиною пік, лишень у цієї книгарні нічого подібного немає. Один покупець — це вже неабияка подія, та й імовірність його появи однакова що опівночі, що по обіді.

Отож я передаю крамничну естафету Пенумбрі, а приймаю її від Олівера Ґрона, тишка, який несе службу ввечері.

Олівер — високий кремезний парубок із міцними кінцівками та чималим розміром взуття. У нього хвилясте волосся мідного