Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Він спокійний, навіть занадто спокійний як для його комплекції. Відповідає короткими простими реченнями, і чомусь здається, ніби його думки літають деінде, у сивій давнині і/або десь далеко-далеко. Оліверу маряться йонічні колони.

Знання в нього дуже глибокі. Якогось вечора я вирішив перевірити їх, послуговуючись книжкою під назвою «Легендарні арте­факти», яку видобув із самого дна невеликого стелажа з позначкою «Історія». Я затуляв описи рукою й показував йому лише зображення:

— Мінойський тотем-бик, вісімнадцяте століття до нашої ери, — сказав він. Точно.

— Глек із Басс-Юц, середина п’ятого століття до нашої ери, може, шосте століття. — Так.

— Черепиця, сьоме століття нашої ери. Здається, корейська. — Знову так.

У підсумку Олівер мав десять правильних відповідей із десяти. Я впевнений, що його мозок працює в якомусь іншому часовому вимірі. Мені важко пригадати, чим я вчора обідав, а от Олівер, наче то цілком буденне явище, знає, що відбувалося тисячу років тому і як воно все виглядало.

Я йому заздрю. Але зараз ми з Олівером Ґроном рівні: маємо однаковісіньку роботу, сидимо на тому самому стільці. Утім, скоро, дуже скоро він досягне значно вищого рівня і рвоне вперед. Він знайде своє місце в реальному світі, бо добре знається на своїй справі — я не кажу про видирання драбиною в непримітній книгарні.

Щовечора о десятій, коли я приходжу прийняти естафету, не­одмінно бачу Олівера за столом із якоюсь книжкою — чи то «Як доглядати і зберігати кераміку», чи «Атлас наконечників стріл у доколумбовій Америці». Щовечора я барабаню пальцями по столу, він підіймає голову й каже: «Привіт, Клею». Щовечора займаю його місце й ми киваємо один одному на прощання, як солдати — як люди, що добре знають становище одне одного.

Коли моя зміна завершується, надворі шоста ранку, а це вельми дивний час для пошуку розваг і всіляких походеньок. Зазвичай я йду додому, читаю або граю у відеоігри. Я б міг сказати, що таким чином розслабляюсь, от тільки нічні зміни в книгарні Пенумбри ще жодного разу не викликали в мене стресу. Здебільшого я просто вбиваю час, доки не прокинуться мої співмешканці.

Метью Міттелбренд — наш квартирний митець. Він худий, як штахетина, блідий і живе за дивним розпорядком дня — навіть дивнішим за мій, бо в нього він геть непередбачуваний. Нерідко вранці я не мушу чекати, доки він прокинеться, — приходжу додому й виявляю, що він навіть не лягав, а безупинно працював над черговим проектом.

За дня (переважно) Мет розробляє спецефекти для компанії Industrial Light and Magic[10], що в Президіо[11], виготовляє реквізити й декорації для фільмів. Йому платять за дизайн і створення лазерної зброї та замків із привидами. Але — і це, як на мене, вражає — він робить усе це без допомоги комп’ютера. Мет належить до вже майже вимерлого племені творців спецефектів, які досі послуговуються ножицями та клеєм.

У позаробочий час Мет працює над власними проектами. Працює зі скаженою наполегливістю, години в нього згоряють, як сухі гілочки в багатті, він не марнує ні секунди, спалює їх дотла. Спить він сторожко й недовго, часто прямісінько в кріслі або ж на канапі в позі фараона. Він ніби чарівник із казки, маленький джин, от тільки замість повітря чи води його стихією є фантазія.

Останній проект Мета — найбільший з усіх — такий великий, що скоро забракне місця для мене й для канапи. Він просто-таки загарбує нашу вітальню. Мет називає його Метрополіс, і складається він із коробок, бляшанок, паперу та пінопласту. Це модель залізниці, але без рейок. Ландшафт являє собою пагорби з полі­стиролових кульок, скріплених металевою сіткою. Усе почалося на одному столику, та згодом Мет додав ще два, розмістивши їх на різних рівнях, ніби то тектонічні плити. Отак на поверхні столиків розкинулося ціле місто.

Це зменшена модель фантастичного краєвиду, яскраве мерехтливе місто, складене зі знайомих шматочків. Тут є вигини в стилі Френка Ґері[12], витворені гладенькою олов’яною фольгою. Готичні шпилі й зубці, вибудувані із сухих макаронів. А також хмарочос Емпайр-Стейт-Білдинг з уламків зеленого скла.

На стіні позаду столиків поприклеювано фотографії потенційних моделей: музеїв, соборів, офісних веж та рядів приліплених один до одного будинків. Деякі знімки показують їх згори, та більшість — крупним планом: поверхні й текстури в збільшеному масштабі, зняті самим Метом. Він частенько стоїть і роздивляється їх, потираючи підборіддя, вивчає зернистість і блиск, а тоді розбиває на частинки й відтворює за допомогою власного неповторного Lego. Мет так винахідливо застосовує повсякденні речі, що геть забуваєш про їхнє першочергове призначення і перед очима лише крихітні будівлі, на які вони перетворилися.

На канапі лежить чорний пластиковий пульт управління. Я беру його й тисну одну з кнопок. Іграшковий дирижабль, який дрімав біля порога, із дзижчанням прокидається і мчить у бік Метрополіса. Його власник керує ним так вправно, що з легкістю може посадити на вершечок Емпайр-Стейт-Білдинг, а я можу хіба що врізатися ним у вікно.

Далі коридором, одразу за Метрополісом, — моя кімната. У нас три кімнати для трьох мешканців. Моя найменша, усього лиш невеликий білий куб з едвардіанським орнаментом на стелі. У Мета найбільша кімната, але там завжди протяги, адже вона на горищі, на самій вершині крутих вузеньких сходів. А третя кімната — з ідеальним співвідношенням розміру й комфорту — належить нашій третій співмешканці Ешлі Адамс. Вона поки що спить, але це ненадовго. Щоранку Ешлі прокидається рівно о шостій сорок п’ять.

Ешлі вродлива. Можливо, й занадто вродлива — надміру ефект­на, з бездоганною фігурою, ніби 3D-модель. У неї пряме світле волосся завдовжки чітко до плеча. Її руки в чудовій формі за­вдяки заняттям зі скелелазіння двічі на тиждень. Шкіра незмінно засмагла. Ешлі працює у відділі роботи з клієнтами однієї PR-агенції, і якось їй довелося проводити PR-кампанію для «Нового бейґла». Отак ми й познайомились. Їй сподобався мій логотип. Спершу мені здалося, що я в неї закохався, а тоді до мене дійшло, що вона андроїд.

Я не маю на думці нічого поганого! Тобто