Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Я, наприклад, тільки радий вітати наших нових повелителів-­андроїдів.

Я прожив тут майже дев’ять місяців, коли наша тодішня спів­мешканка Ванесса перебралася до Канади здобувати науковий ступінь у галузі екології, і саме я знайшов їй на заміну Мета. Він був другом мого друга з художнього коледжу. Я бачив його виставку в крихітній галереї з білими стінами. То були мініатюрні копії міських кварталів, поміщені в пляшки з-під вина та лампочки. Коли з’ясувалося, що ми шукаємо співмешканця, а він якраз потребує квартири, я страшенно втішився, що зможу мешкати разом із митцем, хоча й не був певен, чи погодиться на це Ешлі.

Мет прийшов до нас у гості в обтислому синьому блейзері та штанях із бездоганними кантами. Ми сиділи у вітальні (на той час чільне місце в ній займав плоский телевізор, а про настільні міста ніхто навіть не мріяв), і він розповідав про свій черговий проект для ILM: дизайн і створення кровожерливого демона з яскраво-блакитною шкірою. То був один із персонажів фільму жахів, який промишляв в Abercrombie & Fitch[13].

— Я вчуся шити, — пояснив він. Тоді вказав на манжету блузки Ешлі. — Направду гарні шви.

Пізніше, коли Мет уже пішов, Ешлі зауважила, що їй сподобалась його охайність.

— Якщо ти думаєш, що він нам підійде, я не проти, — ска­зала вона.

У цьому й полягає таємниця нашого мирного співіснування: хоча інтереси в них різні, Мета й Ешлі єднає прискіплива увага до деталей. Для Мета це малесеньке графіті на стіні малесенької станції метро. Для Ешлі — спідня білизна, яка пасує до її ділового костюма.

Та справжня перевірка трапилась невдовзі після його переїзду, коли Мет узявся за свій перший проект. Усе відбувалося на кухні.

Так от, для Ешлі кухня — це святая святих. Я заходжу туди навшпиньках; готую їжу, яку легко відмити, як-от пасту чи печиво, підігріте в тостері. Навіть не торкаюся її новомодних терток або хитромудрої часникочавилки. Я знаю, як запалювати й вимикати конфорки, але не вмію вмикати конвекційну камеру духовки — підозрюю, що для цього необхідні два ключі, як для пускового механізму ядерної ракети.

Ешлі дуже любить свою кухню. Вона гурманка, гедоністка і зазвичай буває найвродливішою, чи то по-андроїдівськи бездоганною, у вихідні, коли, одягнувши фартух відповідного кольору й стягнувши волосся в білявий хвіст на самій маківці, готує ароматне ризото.

Мет міг би обрати для свого першого проекту горище або ж невеликий порослий чагарником задній двір, але ж ні. Йому заманулося зробити його на кухні.

Усе відбувалося в період мого післяновобейґлівського безробіття, тож я мав змогу спостерігати за всім процесом. Навіть більше, я зблизька роздивлявся Метові творіння, як раптом на кухню зайшла Ешлі. Вона щойно повернулася з роботи й ще не встигла зняти свій стильний діловий костюм у графітовому й кремовому кольорах. Їй перехопило подих.

Мет виставив на плиту здоровенний казан, у якому повільно булькотіло вариво з олії та фарби. Воно було густе, вельми в’язке й під дією вогню з конфорок вирувало й розбухало, ніби в сповільненій зйомці. Світло було вимкнене, а позаду казана Мет розмістив дві яскраві дугові лампи. Вони кидали червоні й фіолетові тіні, що розповзалися гранітом і травертином.

Я випростався і стояв як укопаний. Востаннє мене отак спіймали на гарячому, коли мені було дев’ять і після школи я зводив на кухонному столі вулкани з харчової соди та оцту. У моєї мами були такі ж штани, як в Ешлі.

Мет повільно підвів очі. Він засукав рукави аж до ліктів. Його темні шкіряні черевики виблискували в півтемряві, як і кінчики його пальців, змочені в олії.

— Це відтворення туманності Кінська Голова, — озвався Мет. Авжеж.

Ешлі мовчала й навіть не кліпала. Вона відкрила рота. Ключі погойдувались на її пальці, затримавшись на півдорозі до невеликого кілочка, де вони мешкали, одразу над переліком справ.

На той момент Мет жив із нами всього лиш три дні.

Ешлі ступила два кроки й схилилась над казаном, як перед тим я, роздивляючись космічні глибини. Помаранчева бульбашка пробивалась нагору крізь каламутний верхній шар зеленкувато-­золотого відтінку.

— Чорт забирай, Мете, — вона перевела подих. — Це прекрасно.

Отож астрофізичне вариво Мета продовжувало булькотіти, а слідом за ним з’являлися все нові проекти, з кожним разом розростались і створювали все більше безладу, потроху загарбуючи нашу квартиру. Ешлі зацікавилась його творіннями. Зайде, бувало, до кімнати, поставить руку на стегно, наморщить носа й кине влучний коментар. Вона власноруч винесла з вітальні телевізор.

Отака в Мета секретна зброя, перепустка, порятунок із будь-якої халепи: він створює прекрасні речі.

Певна річ, я запросив Мета навідатись до книгарні, і сьогодні, десь о пів на третю, він прийшов. Дзвоник над дверима теленькає, сповіщаючи мене про його прихід, і, не встигнувши вимовити й слова, Мет задирає голову та обнишпорює очима високі стелажі, що губляться в затінених висотах. Тоді повертається до мене, рукою в картатому піджаку вказує на стелю й каже:

— Хочу туди залізти.

Я пропрацював тут усього місяць і сам ще не набрався сміливості для такої затії, та Метова цікавість передається й мені. Він підходить прямісінько до «Захмарної колекції», зупиняється перед полицями, нахиляється до них, вивчає деревні кільця, розглядає текстуру книжкових корінців.

Я поступаюся:

— Добре, але міцно тримайся за драбину. І не торкайся книжок.

— Не торкатися? — питає він, перевіряючи драбину. — А що, як мені захочеться котрусь із них придбати?

— Вони не для продажу, їх просто беруть почитати. Але для цього треба бути членом клубу.

— Рідкісні книги? Перші видання? — Він уже над землею. Він прудкий.

— Радше єдині видання, — відказую я. — Жодних ISBN.

— Про що вони?