Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Це вище моїх сил... Ти переплюнув у своїй ницості, своєму падінні й своєму цинізмі всіх і вся. Такого я більше не потерплю і не прощу... Я більше тебе не хочу бачити у цьому домі, — верещала Альбіна так, що йому здалося — навіть далекі сусіди по елітному містечку для віпперсон на певний час вимкнули телевізори і припали вухами до їхніх стін.

Він узяв тільки свої пластикові картки, гаманець, ключі від автомашини й вийшов з дому. У готелі «Прем’єр-палац» замовив номер «люкс» і, вимкнувши світло, ліг, не роздягаючись, на широке під прозорим балдахіном ліжко на двох. Він не заплющував очей. Позаду себе, через синяву вікна дивився на тихі небесні зорі, що спокійно, не втрачаючи ні глузду, ні тверезості, світилися в небесній благодаті і на своє життя дивилися очима мудрого філософа.

— Все в цьому світі скороминуще. Тільки вічні — небо і зорі, — вголос промовив він і заплющив очі...

Розбудив його телефонний дзвінок. Він спочатку не все й зрозумів. Телефонувала Роксана. Вітольд огледівся і тільки тепер усвідомив, що він — у своєму кабінеті. Наплив спогадів відніс його у вчорашній день. «Що вона ще з мене хоче?! Я ж, здається, чітко висловився. Все. То була наша перша й остання зустріч».

— Я слухаю, — холодно відповів він.

— Ти мені телефонував?

— Так.

— То що? Зустріч о восьмій? О десятій я не зможу.

— Гаразд. Нам треба поговорити, — погодився.

— Тоді готуйся... Ми спочатку проведемо рекогносцировку, потім уведемо в бій важку артилерію, — вона перейшла знову на свій цинічно-грайливий стиль. — Розпочнемо несподівану артпідготовку, а тоді вже твоя піхота піде в атаку окопуватися на передніх рубежах наших спільних позицій...

Вітольд з тих фраз тоді не зрозумів нічого і, як на зло, до кабінету зайшла секретарка Міла з цілою купою паперів. Вона дивилася на нього своїми широко розплющеними очима й здогадувалася з виразу його обличчя, що та шльондра з телестудії таки прорвала її телефонну блокаду, вийшла на прямий зв’язок з шефом і чимось-таки добряче допекла патрону.

— У вас все гаразд, Вітольде Володимировичу? Моя допомога вам не потрібна? Ви себе нормально почуваєте? — застрочила вона наче з автомата Калашникова.

— Все гаразд. Гаразд. Я буду своєчасно. Вдома, — мовив він до секретарки і та дуже здивувалася — чому він це їй каже.

— Що означає «вдома»? — перепитала телефонна трубка. І він тільки тепер зрозумів, що розмовляє ще й з Роксаною.

— Дякую, Міло. У мене все гаразд. Можете йти.

Секретарка, задкуючи, залишила його кабінет.

— А там у тебе й справді все гаразд? — неслось із телефонної трубки. — Ти не перепив випадково? Слід казати — мила, любий, а не «міла». Через «и». А ще краще — мила моя, люба моя. У тебе всі вдома?

Вітольд відчув, що вона з нього просто знущається. Ще ніхто не вривався так нахабно й хамовито в його життя. Але в той самий час він відчував, що без Роксани вже не зможе. У ній є щось таке незбагненне, коли він списує на нього і хамство і її безцеремонність, цинізм. З нею і добре, і весело, і розкуто. Відсутні усякі умовності. Він відчув, що зовсім заплутався. Як же їй відповісти?..

Миронович глянув на двері свого кабінету. Йому здалося, що вони не до кінця зачинені. Він підійшов до дверей і смикнув їх на себе. Так і є. Міла навмисне їх залишила трохи прочиненими.

— Дома буду своєчасно, — повторив він, і адресував ці слова через двері швидше секретарці Мілі, ніж у телефон Роксані.

— Я зрозуміла, — мобільник замовк. Вітольд сів у крісло і обхопив голову руками. Знову зайшла Міла.

— Що у вас? — звернувся він до неї. — Доброго дня! — ні сіло, ні впало привітався він.

— Доброго дня! — відповіла люб’язно секретарка Міла. — Вітольде Володимировичу, ми уже з вами сьогодні бачилися і віталися...

— Так! — він поклав руку на чоло і чомусь зпід руки глянув на Мілу. Тоді взяв папери сам з її рук. Чого раніше ніколи не робив — Міла просто їх сама клала перед ним на стіл. Або він інколи, вказуючи місце, казав: «Покладіть їх, будь ласка, ось тут чи ліпше ось тут, Міло», але сам руками паперів до цього ніколи не торкався. Цим самим нібито дотримувався певної дистанції між керівником і підлеглою.

III

У готель «Прем’єр-палац» він зайшов сам, хоча Роксана вже стояла тут і з кимось патякала по телефону. Миронович, проходячи повз Роксану, тихо назвав їй номер «люкса». Вона кивнула схвально головою. Мовляв, я все зрозуміла і йду вслід за тобою.

На другий поверх піднялася десь хвилин через п’ять, не раніше. І це йому чомусь дуже сподобалося. Адже він саме це і хотів їй сказати: «Спочатку я зайду, а через хвилин п’ять — ти». Але цього він не сказав. Вона сама про все здогадалася. Адже його тут усі знають. Він не одну пасію приводив сюди.

Коли Роксана зайшла до номера у суцільній позолоті, їй забило дух. Вона Вітольду, принаймні, так сказала. А ще додала, що ніколи в своєму житті такої розкоші не бачила.

— От і живуть же люди, — дивилася на ці оксамитові світло-смарагдові м’які крісла у золотих візерунках і не приховувала свого захоплення. Сіла на диван такого ж смарагдового кольору і ледь не втопилася у його м’якості.

— На столі — краще, — розсміялася Роксана. — Принаймні, твердіше.

— Ніякого стола більше не буде, — суворо мовив він, збуджено крокуючи по номеру як по плацу, не знаючи, куди подіти руки, що з ними робити.

— Я розумію, — посміхалася Роксана. — На такому столі, — показала вона на маленький картярський столик стилю Людовіка XV, — справді нічого не буде. Він навіть мене не витримає. Та й в радіусі...

— Не блазнюй, — перебив він