Читати книгу - "Кицька для сірого вовка, або Новорічний подарунок для альфи, Тана Лі"

Поки моя неочікувана гостя порається у ванній, відкриваю свій лептоп та входжу у систему безпеки маєтку, щоб перевірити записи на камерах спостереження. Здається, ситуація трохи проясняється, але потрібно ще почути версію риськи.

Дівчина виходить з ванної хвилин через десять. Без макіяжу вона виглядає ще молодше, років на вісімнадцять. Худенька. Невисокого зросту. Темноволоса та темноока. Гарненька дівчинка.

Шеррі присідає на край дивану, з протилежного від мене боку, та знервовано переминає свої тонкі пальчики.

Відкладаю свій лептоп та розвертаюсь до неї корпусом.

– Шеррі, вибач ще раз, будь ласка, за те що налякав. Моя злість була направлена не на тебе, а на того, хто тебе образив. Розумієш?

Вона мовчить та не дивиться на мене.

– Моїй сестрі шістнадцять. ЇЇ звуть Торі. Мабуть, ти не набагато старша за неї. Я би не хотів, щоб з нею сталася така біда як з тобою і її ніхто не захистив. Або з будь-якою іншою дівчиною.

Швидкий погляд у мій бік і знову відводить очі.

– Це мій дідусь схопив мене за руку, – чую тихе. – Навряд чи він буде хапати ще когось окрім мене, – додає вона блідо посміхаючись.

Отакої! Все-таки онучка альфи канадських рисей і спадкоємиця одного з найбільших холдингів США.

Коли загинуло подружжя Браунів, мені тільки-но виповнилося двадцять п’ять і приймав у батька управління кланом та юридичною фірмою. Був настільки заклопотаний своїми справами, що зовнішні новини особливо не відслідковував. Але навіть я чув про загибель Нейта Брауна, одного з найбагатших людей Америки, та його дружини.

Посуваюсь до неї ближче та обережно беру за руку, щоб роздивитися відбиток, який вже починає наливатися кольорами. Кицька здригається, але руки не вириває.

– Шеррі, такі синці на залишаються від того, якщо просто схопити за руку. Для цього потрібно спеціально стиснути руку так, щоб хотіти завдати болю.

Кицька знову здригається та піднімає на мене свої оченята.

– Я … Я… – починає вона розгублено, а потім її нарешті прориває.

Говорить вона уривчасто і заплутано, але я встигаю ухопити і відфільтрувати важливу інформацію. Спочатку починає розповідати нещодавні події, а потім поступово переходить до розповіді про життя в клані. Слово «аварія» шкрябає на рівні звіриного інстинкту та юридичної інтуїції, виробленої роками практики.

– Почекай, Шеррі. Ти потрапила в аварію разом з батьками? Ти була в тій машині?

Кицька киває і продовжує далі.

– Так, батьки загинули, а я вижила. Але довго була в лікарні і…нічого не пам’ятаю, що було до аварії. Навіть маму і тата майже не пам’ятаю.

– Скільки тоді тобі було років?

– Тринадцять.

Поступово ситуація починає прояснятися. І як же мені не подобається, те що я розумію. Її взяв під опіку клан канадських рисей, хоча на скільки я знаю Теодор, їхній альфа і дідусь Шеррі, ярий противник міжвидових шлюбів і він відмовився від своєї дочки, коли та вийшла заміж за пуму. А потім неочікувано різко почав любити та турбуватися про єдину онучку, спадкоємицю багатомільйонної компанії?

– Шеррі, а як стосовно сім’ї твого батька? Якщо не помиляюсь то в тебе є рідний дядько, молодший брат твого батька?

Шеррі невпевнено знизує плечима.

– Так , але я з ним не спілкуюся. Дідусь казав, що він хотів зашкодити мені та оскаржити заповіт батьків. Декілька разів мені телефонували з невідомих номерів, але я одразу ж скидувала.

Ох, щось сумніваюсь в тому, хто саме тут поганець. Як же легко нашепотіти дитині «реальність», коли вона нічого не пам’ятає і взагалі ледве оговталась після аварії. На секунду представляю, що моя Торі, залишилася без захисту сім’ї та нею ось так ось користуються. Відчуваю як видовжуються ікла. Повбивав би усіх!

– Шеррі, вибач, за це запитання, але ж ти вже повнолітня, так?

– Так, мені двадцять, – відповідає вона та мило червоніє.

Ох, ця ніжна дівоча душа.

– І ти …. дієздатна?

– Так! – відповідає вона, обурившись, а потім вже спокійніше додає. – Після аварії в мене були деякі проблеми... Але після оберту, організм повністю відновився. Навіть шрами зникли! Лікарі сказали, що так іноді буває і мені пощастило.

Вона замовкає на деякий час, а потім продовжує.

– Був суд… Наче дядько Пол хотів забрати мене у дідуся. Я тоді декілька разів спілкувалася з різними психологами та психіатрами. Але я навіть коледж екстерном встигла закінчити! На відмінно! – завершує вона гордовито. – Тому суд визнав мене дієздатною та правоздатною.

Посміхаюся. Кицькі і справді є чим пишатися. Все-таки кров не вода, і вона донька свого батька. Ось тільки сумніваюсь, що суд би прийняв таке рішення, якби не втручання Браунів. Ох, як же вигідно було Теодору визнати свою онучку не дієздатною та продовжити над нею опіку. Побачити б папери з того суду, хоч щось було б зрозуміло.

– Я пофотографувала всі документи, до яких у мене був доступ і які підписувала, та зберігла їх в хмару, – додає вона, наче прочитавши мої думки.

Моя ж ти розумничка! Це ж вже інша справа.