Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

Я лежу з чоловіком в ліжку. Він обіймає мене, а я тону в теплі та ласці його рук. Мені нічого не потрібно зараз, просто бути поруч із ним. Вдихати рідний запах. Відчувати жар його тіла.

І все ж таки сумніви продовжують крутитися в моїй голові.

А що як та Анжела не бреше? Що як вона насправді вагітна від Назара?

Заплющую очі.

Досить. Він правий. Та Анжела просто мстиве стерво. Треба припинити себе накручувати.

Ось він — мій чоловік. Поруч зі мною.

Ми щойно займалися коханням. У нас усе добре. Чудова донька, чудові стосунки, чудовий дім…

Вібрація телефона відволікає мене.

— Ксю? — шепоче Назар. — Ти спиш?

Хочу сказати «ні ще», але сумнів і недовіра змушують мене промовчати.

Відчуваю, як чоловік акуратно витягує руку з-під мене. Бере телефон.

Обережно підглядаю з-під напівопущених повік.

Він водить пальцем по екрану. Наче переглядає фото. Потім щось пише, набирає текст.

Зазвичай у цей час я бачу вже десятий сон. Лише сьогодні ось так. Не заснути.

А що як Назар зараз спілкується із коханкою? Що як він щовечора вичікував, поки я засну?

Усередині все стискається.

Та бути такого не може. Ми ж кохаємо одне одного.

Але чоловік так і не відкладає телефон. Продовжує з кимось переписуватись.

Я бачу, як він щось друкує, але не бачу його обличчя.

Може, це з робочих моментів? Але вже пізно…

А раптом йому пише партнер з іншої країни?

Вигадую одну версію за іншою — усе одно погано віриться.

Стискаю подушку, починаю крутитися. Назар, побачивши це, відкладає телефон. І знову влаштовується поряд зі мною.

Я сильніше притискаюсь до нього. Переплітаю наші пальці, але все одно не можу заснути. Усе чекаю, коли він знову візьме телефон.

Провалююсь у сон тільки під ранок.

— Доброго ранку, Ксю, — прокидаюся від голосу чоловіка й поцілунку в щоку.

Насилу розліплюю вії. Голова просто чавунна.

— Ти вже на роботу? — говорю хрипким після сну голосом.

Назар уже воює з краваткою.

— Так. Допоможи. Задушити б того цапа, який вигадав ці зашморги.

Він схиляється наді мною. Свіжовиголений, пахне лосьйоном для шкіри й дорогими, але ненав’язливими парфумами. Його волосся ще трохи вологе після душу.

Мій Назар.

Не хочу його відпускати. Але доведеться.

Негнучкими пальцями зав’язую йому краватку.

— Ти сьогодні довго вовтузишся, — зауважує він. — Що трапилося?

— Щось голова болить, — відводжу погляд. — Напевно, ПМС.

— Тільки не розповідай мені про ці ваші, — показує пальцями лапки, — «жіночі штучки». Ти ж знаєш, я цього не люблю. Гаразд, мені час.

— Ти не поснідаєш? — підриваюся з ліжка.

— Дехто довго спав. Мабуть, доведеться зайти в кафе на роботі.

— Пробач, я довго заснути не могла.

— Це не виправдання, Ксано. Ти сидиш вдома, я всім забезпечую. А твій єдиний обов’язок — стежити за нашою дитиною і приготувати мені їсти.

Я киваю. На щоках горять червоні плями.

Так, він має рацію. Я ніколи не дозволяла собі проспати. До сьогоднішнього ранку. Навіть коли дочка була зовсім маленькою, вставала раніше за чоловіка й готувала сніданок.

До нас приходить домогосподарка, але вона готує рідко, якщо тільки потрібно допомогти на свято. Ми її наймали заради прибирання та допомоги мені по дому.

— Я реабілітуюсь, — обіцяю, простягаючи руки Назарові.

Чекаю, що він ще раз поцілує мене.

— Подивимося, — відповідає чоловік рівним тоном. — Все, я пішов. Буду пізно.

Він йде з кімнати, не зробивши навіть спроби мене обійняти. Просто обійшов, наче статую.

Мені вмить стає холодно.

Не люблю, коли він говорить зі мною таким тоном. Ніби вичитує. Через такі ось моменти іноді здається, ніби в моєму Назарі живуть дві різні людини. Один — м’який, ніжний, дбайливий. А інший — суворий та жорсткий. Причому другий з’являється, лише коли я косячу.

Може, це тому, що він «близнюки» за гороскопом?

Але з іншого боку, на роботі ж йому доводиться бути суворим і жорстким. Інакше працівники на голову сядуть.

Накидаю халат і йду слідом за ним.

— До доньки зайшов? — питаю.

— Звичайно. Як я без Зайки, — усміхається він.

І в мене вмить теплішає на серці. Любов чоловіка до доньки просто беззастережна.

— Ти образився на мене? — почуваюся винною.

Назар лише хмикає.

Я проводжаю його до дверей. Усе чекаю, що обернеться й поцілує.

Ні. Значить, точно образився.

— Мамусю! — гукає мене дочка, і я йду до неї.

Обіймаю свою малечу.

— А мене тато теж обіймав, — радісно каже вона. — І поцілував.

— От і чудово.

— Ми сьогодні підемо гуляти? — кліпаючи віями, питає донька.

— Звичайно, підемо, тільки трохи пізніше.

Назар наполіг, що в дитячий садок їй не треба ходити. Навіщо віддавати дитину на виховання чужим тіткам, якщо є мама?

Донька радісно усміхається. Від цієї усмішки мені стає легко та спокійно.

Усе добре в нашій родині. Повторюю це собі знову і знову.

Гуляти ми йдемо по обіді. Беремо таксі та їдемо до центру міста. Заходимо у величезний ТЦ, де є аквапарк і цілий поверх з аніматорами, магазинами та кафе для дітей.

Тут Зайка цілу годину плескається в басейні під наглядом тренера. Потім ще годину носиться по дитячих рівнях у мотузковому парку. Потім ми вирішуємо перекусити в милому кафе з рожевими диванчиками. А насамкінець — йдемо в магазин іграшок.

Зоя стрибає поруч зі мною, кидаючи захоплені погляди на кожен товар. Тут усе таке яскраве, заманює.

— Мам, хочу он ту ляльку!

— Не поспішай, люба. Вибирай найкрасивішу.

Донька киває, а потім вибирає фею з блискучими крильцями та м’яким тілом.

— Цю, мамусю, — каже вона, усміхаючись.

Проходячи повз полиці з м’якими іграшками, Зоя помічає темно-коричневе ведмежа.