Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пітер заварював чай і косив з-під чуба своїм єдиним оком. Друге було недорозвиненим, але Марія мала плани під час чіпування видати цю ваду за травму.
Ада, висока русява дівчина, з довгим кучерявим волоссям, нарізала хліб. Вона, як і її менша сестра Ханна, не мала вад. Вони були сиротами, і жили на фермі не так давно: три роки. Їхні батьки померли під час пандемії, і опікунська рада міста дозволила Марії забрати дівчат до себе, чому ті були раді, адже на фермі вони могли жити разом, а в притулку їх би розлучили. До того ж вони мали в цих краях тітку й кузину. Жили ті далеченько, але навідували сиріт.
Стефан, високий смаглявий юнак, заправляв салат. Він не мав вад і був сиротою, як і Пол, найменший із присутніх, який не допомагав, а мовчки розглядав тушки кролів.
— О, вже накриваєте? Молодці, — посміхнулася Марія, відчувши на собі шість зацікавлених поглядів.
— Що хотів дядько Аян? — запитав Пітер.
— Дещо хотів, — кивнула Марія і пішла мити руки.
— А що саме?
— Завтра на світанку буде потрібна допомога трьох із вас: треба посидіти з Лялечкою в браслетах у «Кабанячій голові», поки дядько Аян з Уною і Бобом зроблять одну справу за містом.
— Що за справа? — запитала Ада.
Марія відповіла не відразу. Вона обвела замисленим поглядом усіх присутніх, оцінюючи, хто з її вихованців морально готовий почути про задум її колишнього однокласника. Та, мабуть, ніхто...
— Скажу тим, хто піде. І ще тому, хто лишиться тут із моїм браслетом, — посміхнулася Марія.
Підлітки почали перезиратися. На кухні їх зараз шестеро, виходило, що двоє з них не дізнаються, що до чого. Ну, принаймні від Марії особисто.
— Я лишуся й нагляну за малими, — врешті вимовила Ада.
— Добре. А хто піде до міста?
Маріїні вихованці не надто полюбляли відвідувати місто, але зараз мала перед собою п’ять здійнятих рук. Вона вирішила лишити на фермі Пола й Марго, щоб допомагали Аді, а з собою взяти Пітера, Бо́риса й Стефана. Все ж до міста поїдуть не з порожніми руками — повезуть овочі й зелень, та й у кав’ярні, яка поступово перетворилася на бар, зі старшими хлопцями буде простіше.
Звісно, ті, кого не взяли, образилися, але сердитися довго часу не мали, бо прибігли малі і наповнили кухню веселим дитячим гамором.
За кілька годин до сходу сонця Марія пішла доїти кіз, а хлопців відправила зібрати в теплицях овочі, нарізати зелені і, склавши все до ящиків, завантажити до старого пікапа. Покійний Маріїн свекор свого часу переробив його з бензожера на електромобіль, і хоч за стільки років старий дешевий аразановий акумулятор вже поганенько тримав заряд, кілька кілометрів до міста й назад на ньому можна було з’їздити.
Поснідавши, поїхали.
Напівпорожнє містечко з покинутими будинками в передмісті було моторошним видовищем. Центр, у якому за часів Маріїного дитинства звели кілька шістнадцятиповерхових будівель, які місцеві одразу ж гордо прозвали хмарочосами, виглядав не краще: розбиті вікна, обдерті стіни, перекошені кондиціонери і на їхньому фоні яскраві голограмні зображення з оголошенням про богослужіння в якійсь новітній церкві та реклама нового бару.
— У дядька Аяна з’явилися конкуренти? — запитав у Марії Пітер, кивнувши на рекламу, де пишнотіла діва символічно підіймала келих і відпивала його вміст, підморгуючи потенційним відвідувачам на фоні яскравої назви закладу — «Оаза»
— Або хтось вирішив заповнити вільні сегменти ринку і надати послуги, які Аян не задовольняє, — відповів Стефан.
— Можливо, — обережно погодилася Марія. Її вихованці, виявляється, вже ду-у-уже дорослі.
Вони зупинилися біля «Кабанячої голови», поруч із великою антигравітаційною платформою, яка була довшою за пікап майже вдвічі, і вантаж якої було накрито жовтою маскувальною сіткою, під колір пустелі.
— Ого... — видав Пітер, вийшовши з машини і змірявши поглядом висоту вантажу.
— Височенька штука і важкенька, — посміхнувся Аян, вийшовши до них з-за платформи в чорному захисному костюмі, який носили копи вдень, щоб не постраждати від сонячної радіації, а поверх нього тьмяно блищав екзоскелет, який одягали рятувальники. — Привіт, хлопці, Маріє.
Він потис руки всім підліткам, кивнув Марії.
— А її не відстежать? — запитала вона, кивнувши на платформу.
— Ні, вона саморобна, — відповів Аян і запросив усіх до тиру, в якому сиділа решта компанії. Тут, один за одним, хлопці попідсовували руки під ремінці браслетів й перетягнули їх на свої зап’ястки зі старших.
— Яке полегшення, — Уна задоволено труснула вільною рукою. — Хлопці, якщо захочете розважитися стрільбою, то слухайтеся в усьому Лялечку. Вона розкаже вам про техніку безпеки і про те, як правильно тримати зброю, цілитися й стріляти. Зрозуміли?
Підлітки активно закивали у відповідь. Про такі розваги вони навіть не мріяли.
Марія відвела Аяна вбік і передала йому два відрізи «вуалі», акуратно покладені до суконної сумки, коротко пояснивши, що це таке.
— Дякую, — сказав він, узявши сумку.
— Віддаю потайки, бо це така річ, про яку чим менше знають, тим краще, ну і... не хочу засмучувати Лялечку, — стишено й нервово протараторила Марія.
— Ясно. Я тебе почув, — кивнув Аян. — Ще раз дякую. Сподіваюся, «вуаль» нам не знадобиться.
— Я теж, Аяне. Я теж.
Хлопці в «Кабанячій голові» не нудьгували. Вони уважно вислухали настанови Лялечки і взялися до стрільби, а та, із притаманною кіборгам терплячістю, усе пояснювала і поправляла їхні руки. У Бо́риса були певні проблеми, але він все одно приловчився тримати пістолет своїми клешнями, і, як не дивно, стріляв найвлучніше.
Марія, залишивши хлопців у тирі, відвезла свій товар до знайомої, яка тримала невеликий магазинчик, і вигідно обміняла його на крупи й спеції. Послухала новини й плітки містечка, поділилася змістом своєї вчорашньої розмови з дроїдом-адміністратором і повернулася до тиру.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Екстремофіл, Алан Кервін», після закриття браузера.