Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не принц. Навіть не схожий на нього.
— Щоб бути принцом Датським, — глибокодумно прорік Леопольд, — треба народитися сином датського короля.
— Принц — це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.
Кіт чмихнув.
— Красно дякую! — саркастично сказав він. — Просвітив!
Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те саме. Врешті, Леопольд заговорив:
— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Про це можеш не турбуватися.
— Га?! — Я саме прикурював другу сигарету і замалим не впустив її собі на коліна.
— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.
— Он як? І звідки така певність?
— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.
Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене.
— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, аби добре пізнати людину.
— Для мене досить, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо… Гадаєш, я навмання пішов саме за тобою, а не за кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені потрібен. Уже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Інною — два чоботи пара… чи два черевики… словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Просто в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.
Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, — що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив:
— Забагато на себе береш… — хоча в душі цілком поділяв думку кота.
— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай із себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах бачу, що ти згоден зі мною.
Я збентежено потупив свої зрадливі очі.
— Ну, припустимо…
— Не „припустимо“, а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючися своєю проникливістю.
— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.
— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.
Я зітхнув:
— Ну, що ж… Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що… Втім, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Знаєш, де вона мешкає?
— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Однак я не знаю.
— Може, якісь назви згадаєш?
— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати не вмію, а з розмов… ні, не пам’ятаю — людською мовою, маю на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша ґеоґрафія нічим не зарадить… Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де я живу.
— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.
Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.
— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.
— Навчається в університеті.
— В якому?
— Як це в якому? Хіба він не один?
— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча… — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його „універом“?
— Вона завжди так каже. „Йду в універ“, „щойно з універа“, „сьогодні в універі“ і так далі.
— Вже легше, — зрадів я. — Певне, це справжній університет.
— А що, решта несправжні?
— Звісно, ні. Адже, за самим визначенням, університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі — фізики та філолоґи, хіміки та психолоґи…
— Атож! — перебив мене Леопольд. — Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.
— Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.
— А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.
— Річ у тім, — почав я пояснювати, — що я теж навчався на фізфаці, позаторік закінчив.
— А Інна позаторік тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!
Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Леопольда збирався лишити у квартирі, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою і в університеті він буде німий як риба. Кіт урочисто присягнув мовчати.
*
На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, отож у деканаті фізичного факультету я швидко з’ясував, що Інна навчається на другому курсі і зараз у її ґрупи семінар з електродинаміки.
Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на семінарі не було. Я поговорив з її однокурсницями, і ті запевнили, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихідний.
До того ж, як на зло, єдиної подруги Інни, що знала її адресу й телефон, тієї самої Наталі, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в місті, вона мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівому березі. Але там проживали понад мільйон людей. Я, між іншим, теж.
Отож на сьогодні пошуки скінчилися: дівчата могли зустрітися з Інною не раніше понеділка. Добре, хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати, що її кіт у мене. Наразі це було все, що я міг зробити.
З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, шкодував, що знайомство
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко», після закриття браузера.