Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

Нарешті, 5 березня 1951 р. широко розповсюджений ілюстрований тижневик «Лайф» дав уривки початків цієї ославленої книги.

І от, починаючи від 1946 року, знову можемо констатувати, як цей твір знаходить серед чужинців захоплення, але при цьому викликає все більше зростаюче обурення серед москалів за дуже малими винятками, які стверджують добру спостережливість де Кюстіна.

Незадоволені цим твором московські емігранти у Франції, (як довідуємось із статті С. Мельгунова в збірнику «За своб. Россию», 1949, ч. 2, ст. 61) створили т. зв. «Лігу оборони гноблених народів», в якій діяльну участь брав Ол. Столипін. Ця Ліга поставила собі за завдання спростовувати «фальшиві уявлення про імператорську Росію, що є наслідком столітньої праці оклевечувачів Росії усяких напрямків». Згідно з цією програмою, ця організація дуже галасливо виступає проти «подлєйшіх» листів про Росію маркіза де Кюстіна. Коментуючи це, С. Мельгунов зазначає, що в «подлєйшіх» творах де Кюстіна «було багато життєвої правди».

Це особливо комічно, коли, мати на увазі, що за де Кюстіном стоїть Чаадаев, який дуже добре знав свою батьківщину і не мав наміру очорнювати її в очах чужинців, а просто сказати слово Правди про неї. Він дбав постійно про Те, щоб його «філософічні листи» дісталися до Шеллінґа в Німеччині, до Шатобріана у Франції, листувався систематично з французьким католиком — графом де Сіркур — для ширення правди про Росію, а не наклепів на неї. Де Кюстін був лише його спільником та пропаґатором його ідей, які, з певних політичних чи поліційних мотивів, мусив подавати, за свої, а не Чаадаева, бо в противнім випадку Чаадаев зазнав би дальших утисків з боку уряду, І все ж для уважливого читача де Кюстін досить із належною лояльністю обережно натякував на роль, яку відіграв «філософ рюс» в композиції його книги.

Тим часом можна скласти грубий том із статей, які вмістили такі видання, як «Посев», «Наша страна», «Русская мисль» і багато інших проти свого ворога ч. 1 — де Кюстіна. Коли в московській пресі появляються неприємні для них статті, то автора такої статті мусять вилаяти, назвавши його не інакше, як Кюстіном.

Так, наприклад Георгій Александров. («Соціалістичеcкій Вєстнік») висловив раз цілком реальні і правильні погляди:

«Всі три державні форми, що складались на території Росії до цього часу — передпетровська, московсько-азійська Русь, Петербурзька самодержавна Росія, й сучасна большевицька — всі три є різновидами деспотії... Як би це не було важко слухати російським націоналісгам-патріотам, доводиться, одначе, визнати, що перебування в многовіковому рабстві різного типу мало сприяло розвиткові в російському народі вміння добитись свободи і з неї користуватись».

Цих думок Александрова цілком вистачало для «Посева» (25.II.1952 р.), щоб назвати свою статтю для їх спростування: «Маркіз де Кюстін в «Соц. Вєстн.» — органе русской демократії».

Можна було б скласти довгий реєстр осіб, які досі заслужили, щоб їх власні «компатріоти» вилаяли «де Кюстіном». Щодо чужинців, які висловлюють небажані для москалів ідеї, то для них останніми часами винайдено новий термін: «Кюстінствующіє іностранци», яких, як виявляється, є досить багато.

Обговорюючи останній, дуже видатний твір швейцарського професора Ґонзаг де Рейнольда про Росію в «Новому журналі», Ґлєб Струве перераховує декого з них:

«Загалом кажучи, Рейнольд належить до численних тепер «кюстінетвующих» чужинців, для яких знаменита книга маркіза де Кюстіна про Росію в 1839 році стала не тільки свідченням талановитого та досить спостережливого чужинця про ніколаєвську Росію, але й відкриттям Росії, вічної та незмінної, а тим самим і путівником по Росії Сталіна, доказом тотожности цієї останньої з Росією Ніколая I-го, Петра I-го та Івана III-го (для Рейнольда саме Іван III-тій стоїть на початку шляху, який завершив собою Сталін, шлях цей він окреслює, як «азійський абсолютизм»).

Вже де Кюстін звернув увагу на Івана III-го, простудіювавши донесення Герберштайна з Москви до німецького цісаря Максиміліана. От що пише з обуренням Герберштайн про деспотизм московського царя.

«Він скаже — і все виконане: життя, доля мирян та духівництва, панів та громадян — залежать від його волі. Він не знає суперечностей та все в ньому непогрішне, як у Божестві, бо москвини переконані, що великий князь є виконавцем божеських наказів».

Для таких «кюстінствующих» чужинців, як генерал Бедел Сміс, що написав передмову до скороченого перекладу Кюстіна, виданого в 1951 р. в Америці, чи навіть Франсуа Моріяк, що привітав ще 1946 р. французьке перевидання Кюстіна, як повчальний коментар до сучасної Росії, Рейнольд відзначається досить добрим знанням нашої історії, тонким розумінням багатьох її історичних процесів та справжньою історичною інтуїцією.

Загальну концепцію Рейнольда можна окреслити, як сполуку «кюстіновщини з деякими елементами слов’янофільства та євразійства» («Новий Журнал», XXVIII, ст. 291).

Для Рейнольда Росія — географічна та історична антитеза Європи. В іншому місці він просто вживає виразу «анти-Європа». Але щодо Русі Київської — він каже, що вона була на дорозі до того, щоб стати інтегральною частиною тодішньої Європи. У відміну до Чаадаева він вважає, що Київ був відірваний від Європи через появу «другої Русі», суздальсько-московської, та через пізніший напад монголів, а не через вплив східної церкви і Візантії, як гадав Чаадаев. Рушійною силою історичного процесу Росії Рейнольд вважає російський імперіалізм. Незмінно сталою є в Росії, за Рейнольдом, відсутність справжньої суспільности. Реформи Петра I-го для Рейнольда — перші проблиски більшовизму... Росія для Рейнольда — нелюдська. Без абсолютизму в тій чи іншій формі — не можливе збереження імперії і Росії. Коли четвертій Росії судилося зникнути, то на її місці не постане п’ята і її зникнення буде кінцем російської імперії...

Книга Рейнольда дуже цікава і змістовна. В основному він виходить з Чаадаева з Кюстіном, але при цьому зберігає незалежність для своїх нових та дальших висновків. Одначе, дуже сумнівним є, чи міг би Рейнольд так обґрунтувати й розвинути свої погляди, коли б перед тим не були ті самі проблеми, аналізовані Чаадаєвим та Кюстіном.

III

СКАЗАТИ ПРАВДУ ПРО РОСІЮ

ПЕРЕД НАМИ П’ЯТЕ ПЕРЕГЛЯНУТЕ, СПРАВЛЕНЕ Й ДОПОВНЕНЕ ВИДАННЯ КНИГИ ДЕ КЮСТІНА, ЩО ВИЙШЛО РОКУ 1844 У БРЮССЕЛІ.

З огляду на те, що тепер в обігу є лише скорочене паризьке видання, яке вийшло кільканадцять років тому, скористаємось краще з цього давнього повного тексту й виберемо з нього кілька цікавіших спостережень та думок де Кюстіна.

Спинимось спочатку на передрукованих тут вступних словах видавця до другого паризького видання цієї книги,