Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

Паризький видавець Аміо писав свої вступні слова півроку по появі першого видання книги де Кюстіна.

«Це видання вельми дбайливо переглянув автор, зробив для нього безліч поправок, декілька змін і багато додатків, багато нових, дуже цікавих нотаток було додано до цієї праці». Отже, ми можемо сподіватися, що таким способом поліпшена й доповнена книга де Кюстіна викликала зацікавлення суспільности в ще більшій мірі, як перше видання, доказом чого є швидкість з якою воно було вичерпане. Завдяки цьому несподіваному успіхові, який буде відзначений в історії книгарень, книга ця витримала чотири видання опубліковані брюссельськими видавцями, німецький та англійський переклади, та навіть мовчанку головних французьких часописів. Англійський переклад вийшов у Лондоні майже одночасно з появою книги в Парижі. Треба зазначити, що всі закордонні видання — вичерпні. Жорстокі напади, предметом яких стала ця книга з боку росіян та кількох часописів, відданих їхній політиці, лише спричинилися до виявлення на світло денне сміливости та щирости автора: «Лише одна одинока правда може викликати стільки гніву: усі мандрівники на світі можуть з’єднатися, щоб написати, що Франція — це країна заселена дурнями, але їхні книжки викликали б у Парижі лише вибух веселощів; треба справедливо влучити, щоб поранити. Незалежний дух, який висловлює глибину своєї думки у столітті дитячих пересторог та міркувань, мутить здивувати читачів; зацікавлення оповіданням доповнило успіх, який ми обмежуємося визнати, бо тут не місце приписувати його талантам автора».

Опускаємо кілька дальших сторінок і обмежимося наведенням кількох кінцевих рядків вступу паризького видавця: «Ми закінчуємо наведенням того, чим автор відповів завзятим ворогам, що він їх напитав собі своєю нерозважною пристрастю до правди: «Якщо факти, про які я розповідаю, неправдиві, хай їх заперечать; якщо висновки, які я з них виводжу є помилкові, хай їх спростують. Нема нічого простішого, але якщо правдивість панує в моїм творі, то хай мені буде залишене задоволення гадати, що я осягнув мою мету, яка полягає в тому, щоб вказуючи на зло, закликати добрі душі шукати протиліків».

Далі у передмові самого де Кюстіна яскраво наголошений християнський характер його поглядів та підходу до політичних справ:

«Під час мого побуту в Росії, як під час усіх моїх інших мандрівок, дві думки, чи скорше два почуття, безнастанно володіли моїм серцем: любов до Франції, яка робить мене суворим у моїх осудах про чужинців і самих французів та любов до людства. Знайти точку рівноваги між цими двома почуттями — батьківщиною та людським родом — це покликання кожної піднесеної душі. Одинока релігія може справитися з цим завданням; я не хвалюся осягненням цієї мети, але я можу, і мушу сказати, що я ніколи не залишив прагнення до цього з усіх моїх сил, без огляду на зміни моди. З моїми релігійними ідеями я перейшов через байдуже покоління й тепер бачу, не без приємної несподіванки, що ті самі думки займають молоді душі молодого покоління...

Поза християнством, люди лишаються усамітнені, або вони з’єднуються у політичні суспільності, тобто для ведення війни супроти інших людей. Одиноке християнство знайшло таємницю мирного та вільного спілкування. Християнство впливає та впливатиме завжди все щільніше на землю через все докладніше застосування своєї божеської моралі до людських справ. До цього часу християнський світ був більше зайнятий містичною стороною релігії, ніж її політичною стороною. Нова доба починається для християнства, може наші внуки побачать, як Євангеліє служить основою для суспільного ладу» (т. І. ст. 12-13).

Передбачення чи побажання де Кюстіна досі не справдилися, але чи варто його за це осуджувати?

Далі де Кюстін пише про себе та свій твір: «Мені здавалося, що кажучи правду про Росію, я зроблю нову та відважну річ: досі боязнь та користь диктували перебільшені похвали, ненависть примушувала оголошувати клевету; я не боюся ані тої, ані другої пастки.

Я подався в Росію, щоб там шукати аргументів проти конституційного правління, а повернувся прихильником конституцій. Мішане правління не є найбільш сприятливим для чину, але, старіючись, народи мають менше потреби діяти, а це правління найбільше допомагає виробництву та приносить людям найбільше добробуту й багатств; воно надає найбільше активности думці в області практичних ідей. Нарешті, воно робить громадянина незалежним не через піднесення почувань, але через пристосування законів; це напевно великі нагороди за великі невигоди.

В міру цього, як я навчився розпізнавати страшне та дивне правління, впорядковане, щоб не сказати засноване Петром І-шим, я краще зрозумів важливість місії, яку випадок мені доручив.

Надзвичайна цікавість, яку моя праця викликала серед росіян, очевидно занепокоєних стриманістю моїх розмов, спочатку змусила мене подумати про те, що я маю більше могутносте, аніж я собі приписував. Я став уважним та розважним, бо я швидко відкрив небезпеку, на яку мене могла наразити моя щирість. Не наважуючись пересилати мої листи поштою, я їх усіх зберігав та тримав схованими з великою дбайливістю, як підозрілі папери. Таким чином, повернувшися до Франції, всі записки з подорожі я мав у своїх руках. Проте, я вагався три роки їх оголошувати; цей час був мені потрібний, щоб у найглибших тайниках мого сумління перебороти конфлікт поміж почуттям вдячносте і обов’язком сказати правду. Нарешті правда перемогла...»

На кінець своєї передмови маркіз де Кюстін зазначає свою безсторонність, яка не подобається людям Сходу, звиклим дихати ладаном. Згадуючи давніших авторів подорожей до Росії, Кюстін вважає, що «досі більшість подорожніх трактувала росіян, як зіпсутих дітей».

IV

НАЦІЯ РАБІВ

САМА КНИГА ДЕ КЮСТІНА ПОЧИНАЄТЬСЯ НОТАТКАМИ, НАПИСАНИМИ В НІМЕЧЧИНІ В ЕМСІ 5 ЧЕРВНЯ 1839 РОКУ:

«Вчора я розпочав мою подорож до Росії. Великий князь, наступник, прибув до Емсу з десятьма чи дванадцятьма повозками в супроводі численного двору.

Що мене вразило з першого погляду в цих придворних москалях це те, що вони виконують своє ремесло великих вельмож з надзвичайною підлеглістю; це свого роду вищі раби. Але, як тільки князь зникає, вони знову говорять невимушеним тоном, з рішучими намірами та полегшеним виглядом, що є мало приємним контрастом до цілковитого заперечення самих себе, що проявили хвилину перед тим. Словом, у цілім супроводі наступника трону імперії панувала холопська звичка, якій підлягали пани в рівній мірі, як і слуги. Це не було лише етикетом, як це водиться при інших дворах, де приписова пошана, визначність становища більше, як