Читати книгу - "Ціна, Вальдемар Лисяк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Та що це я несу, mein Gott! Чотири рази по двадцять тисяч президентів, це… це було б вісімдесят тисяч однодоларових папірців! Цілий віз! Буде достатньо вісімсот фізіономій президента Франкліна. Або тисяча шістсот зображень президента Гранта. Аби не дрібніше.
- Добре.
- Однак, на жаль, це ще не все.
- Більше я не зможу!
- Грошей більше я й не вимагаю. Хоча, якби я вимагав – ви б змогли, у цьому, пане графе, я певен. Справа в чомусь іншому - в заарештованих.
- Ми ж визначилися, що я плачу за чотирьох!
- Це також не змінюється. За чотирьох. Але ви, природно, розумієте, графе, що я зобов'язаний покарати десять чоловік, а не шістьох - мені доведеться заарештувати чотирьох інших на місце викупленої вами четвірки. Проблему вибору я лишаю на вас. Сюди я повернуся о…
Він дивився на циферблат годинника, що стояв під стіною, маятник якого відміряв секунди, потім глянув на свій годинник і уточнив:
- …о сьомій ранку. У вашого годинника чудовий бій, але вони запізнююся на цілих чотири хвилини. Тож у вас вісімнадцять годин. Завтра о сьомій ранку ви вручите мені валізку або сумку з портретами домовлених президентів і два аркуші з прізвищами поки що не домовлених обранців.
- А чому два аркуші?
– Я ж казав, що проблему вибору покладаю на вас.
- Відбору людей, яких ви звільните, капітане!
- Подвійного вибору, пане графе. У тому числі – і відбору змінників. Ви дасте мені список чотирьох людей, яких я повинен випустити, і чотирьох, яких я повинен заарештувати. Думаю, це ясно?
- Щооо?!!!... - простогнав Тарловський.
До нього дійшло, в яку трясовину занурило його бажання врятувати дитину, що була дитиною жінки, яку він, граф, любив, яку смертельно образив і яку згадував із почуттям, бажаючи цим випросити у неї пробачення цим актом порятунку. Думки плуталися, наче п'яні нетопирі. Якась внутрішня луна цитувала слова гестапівця, що віддавали луною: "... Вибору жорстокого, підступного, вбивчого..." Він сховав обличчя в долонях. Тим часом Мюллер підвівся, обтягнув кітель, налив собі "на доріжку", випив, взяв кашкет і резюмував:
- Отже, пане графе, все ясно. Чотирьох за чотирьох.
- Ні!
- Ні?... Ну що ж...
- Я не можу цього зробити!!!
- Вільна воля, пане граф.
- Але ж ви хоч розумієте, Мюллер, чого…
- Капітане Мюллер!
- Перепрошую, капітане Мюллер... Ви... ви хоч розумієте, чого ви від мене вимагаєте?! Я, я повинен вказати вам людей, яких ви…
- Саме так. Людей, які виживуть, та людей, які помруть, щоб ті могли вижити. І мені абсолютно байдуже, кого ви назвете. Можете вказати на свого слугу, кухара, конюха чи своїх селян, ganz egal, аби лише чотирьох за чотирьох. Як бачите – це питання бухгалтерії, а не совісті.
Зімкнені каблуки видали делікатний, статутний стукіт, а трохи схилена голова гестапівця дала зрозуміти, що він ще не втратив всієї поваги до графа.
- До завтра, пане Тарловський.
Капітан був уже на півдорозі між столом та дверима, коли тишу підірвав крик господаря:
- Та заради Бога ж, гер Мюллер!
Той зупинився, обернувся і процідив:
- Цю тему ми вже досить обговорили, пане граф. Я ж казав - ви можете покластися виключно на божественне провидіння, тільки я б цього не рекомендував. Прошу вибачення, справи, я і так провів у вас надто багато часу.
І він вийшов. Граф дихав важко, ніби після довгого бігу, повинно було пройти пару хвилин, перш ніж дихання заспокоїлося. Тарловський двічі наповнив чарку і двічі спорожнив її одним духом, потім схопив дзвіночок і задзвенів, викликаючи камердинера. Підтюпцював Лукаш.
- Слухаю, пане графе...
- Блискавкою до ювеліра Бартницького! Чи ні! Пішли кучера Курчука – нехай запрягає бричку, нехай їде та привезе Бартницького сюди! І нехай скаже йому, що справа вкрай термінова! Вкрай - ти розумієш?
- А що тут розуміти, пане графе? А тут ще Седляк чекає у передпокої. Тільки ось сховався, тільки побачив фрицівський мундир. Але вже виліз із-під сходів.
- Седляк?... Що ще за Седляк?
- Так поштмейстер же наш рудницький, пане граф.
- Ага, так. Що він хоче?
– Листи якісь привіз і пакети.
- А що, листоноші в нього вже немає?
- Каже, що в нього ще якась особиста справа, пане граф.
- Немає в мене зараз часу на жодні справи! Нехай підійде іншим разом!
- А він каже, що тут справа про те, що німець заарештував...
- Нехай заходить. А ти висилай Курчука до Бартницького! І блискавкою, Лукаш!
АКТ ІІ
Ювелір Роман Бартницький не завжди був ювеліром. У ранній молодості він був перукарем, оскільки його батько теж був перукарем. Перукарська кар'єра пана Романа завершилася крахом, коли на світ вийшло, що довіреним своїм клієнткам - в основному, повіям, але і деяким "пристойним дамам" - він фарбував волосся на лоні та волосся зачіски в той самий колір. Чоловік однієї з забарвлених дамочок посадив Бартницького-молодшого в "тюрягу" за "акт хтивого насильства" (цитата із судового вироку). У в'язниці Роман познайомився із ювеліром-перекупником. Звільнили їх практично одночасно; старший колега наблизив молодшого до себе, вишколив, а коли вмирав – нотаріально переписав на нього свою квітучу ювелірну справу. Таким ось чином Роман Бартницький став знавцем коштовностей.
До початку війни Бартницького супроводжував успіх, а після початку, тобто, під час окупації, успіх був просто колосальним, оскільки більшості земляків довелося продавати накопичене золото заради шматка хліба. Навіть факт, що з 1941 року ринок заливала Ніагара єврейського золота, не викликала простою у справі. Що можна було помітити по одягові пана Романа, що входить до будинку Тарловських. Його корпулентне тіло обтягував костюм з англійського габардину класу "люкс" у тонку смужку, краватку утримувала на сорочці шпилька з платини з діамантами, а пряжечки туфель зі зміїної шкіри були з чистого золота, так само, як дві печатки, а ще ланцюжок і корпус годинника марки "Патек", найдорожчого з дорогих.
Перед прибуттям ювеліра стіл був прибраний і набув нового сценічного оформлення. Тепер, крім попільнички та канделябрів, на ньому стояла велика кипарисова скринька з бронзовими оковками. Бартницький, тільки-но переступив поріг салону, перший швидкий погляд кинув на цю скриньку, а вже тільки другий - на обличчя графа. Було це обличчя жалобне, але ювелір вдав, що цього не помічає, і вільно засміявся:
- Вітаю вас, пане граф, ваш покірний слуга! Чому така честь?
-
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ціна, Вальдемар Лисяк», після закриття браузера.