Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Міла 

Все всередині стискається від сильного болю, істерика як ураган ще вирує у моєму тілі. Вмиваю лице, холодна вода трохи приводить мене у почуття. Мені страшно, дуже страшно зараз. Ті виродки можуть нашкодити сестрі, за себе я не боюся. У голові тільки Луна, і я готова на все, щоб сестра була в безпеці та щасливою.

Виходжу у вітальню, Доманського тут немає. Сідаю на крісло, та просто дивлюсь в одну точку, з очей знову ллються сльози. Витираю солені крапельки, та глибоко вдихаю, потрібно взяти себе в руки.

— Поїхали – від грубого голосу здригаюсь, та швидко біжу за ним.

Двері мені також ніхто не відчиняє, джентльменством тут і не пахне. Сідаю в машину, і одразу відчуваю запах його парфуму. По тілу проносяться мурашки, стрес впливає на мене дуже дивно.

— Де вона? Що ти дізнався? – не можу мовчати, мені необхідно знати все.

— Я не давав наказу говорити – стальним тоном промовляє, а мене настільки це обурює.

— Я не помічала у себе нашийника з власним іменем – шиплю. Я що собака, щоб мені накази віддавали?

— То я тобі його подарую – Доманський посміхається, а мене це ще більше злить.

— І сам одягнеш. Я не собачка ясно!!!! – складаю руки на грудях, та відвертаюся до вікна. Краще на природу дивитись, ніж на його лице.

— Пам'ятай, ти дала слово що зробиш усе що я скажу. Тому якщо захочу ти будеш ким завгодно Еміліє Сіховська – його слова ранять моє серце, та вигляду не подаю. Я йому ще покажу, як мене ображати, тільки нехай Луна буде в безпеці.

— Лізу також потрібно буде забрати – Доманський важко видихає, ми звалились йому як сніг посеред літа. Скоро він сам пожалкує про це.

— Я вже уявляю, як ти будеш мені віддячувати – його рука торкається моєї ноги, у мене від його руху все тіло напружилось. Що він собі дозволяє?

Б'ю долонею по руці, та скидаю її. Не на ту напав. Ще нічого не зробив, а вже руки розпускає.

— Твоя сестра буде жити з нами – від його слів у мене дар мови пропав. Це що значить?

– У неї є свій дім. Батько її захистить – від моїх слів, Доманський починає голосно сміятись. Авжеж він мого батька за людину не вважає, закочую очами, як мені витримати з ним хоча б день та не зійти з розуму.

— Левицький за тобою полює. Думаєш йому не вистачить дурості викрасти твою сестру, щоб ти повернулась? – сльози повертаються на очі, адже він правий. Я влипла в такі неприємності, ще й свою сестру в них затягнула.

— Якщо ти її образиш, або скажеш щось...То я приб'ю тебе ясно? Не смій тим більше казати їй правду чому ми живемо разом. Я сама пізніше їй якось поясню– мій голос вже тремтів, я ж людина, а не робот.

— Я й не думав. Ми під'їхали сиди в машині – Доманський виходить, та одразу ж блокує двері. Чорт.

Хвилини що їх не має, здаються мені вічністю. Серце так сильно б'ється, що скоро проломить мою грудну клітку. Дивлюсь на двері будинку та чекаю коли ж вони нарешті вийдуть. Що робили тут? Хто ті люди? Та мої думки кожен раз повертаюся, як сказати хто ми одне одному. Я старалась не брехати сестрі, і її того вчила, це все сталось через батька.

З будинку виходить Ліза і Павло. Він комусь дзвонить, а я не розумію де Луна. Чому моя сестра досі не вийшла. Б'ю чортові двері, злість та паніка вибуховою хвилею розносяться по моєму тілу. Контролювати свої емоції мені дуже важко, а скоріше неможливо. У салон сідає заплакана Ліза, на лиці синці та подряпини, губи червоні.

— Що сталось? Де моя Луна? – кричу, не можу стриматись. Дівча починає сильніше плакати та закривати лице руками.

— Ліза де Луна? – ще голосніше кричу, та зриваю з її лиця руки. Мені зараз байдуже на все, і на її сльози також.

— В-в-вони....Вони забрали....Я не знаю– плач стає все сильнішим, а у мене серце зупинилось. Де сестра?

— Як ви опинилися тут? Не мовчи Лізо – у мене вже сльози на очах, істерика повертається з новою силою.

— Ми познайомилися з хлопцями. Вони запросили нас погуляти, а потім вимагали гроші та коштовності. Я не віддавала, і тому мене били. Луна віддала все одразу ж – дурепи малолітні, їхати невідомо куди та до кого. Але чому забирали Луну?

— Вони приставали до вас? Чіпали як дівчат? – ледь вимовляю останні слова, серце завмирає очікуючи відповідь.

— Ні – полегшено видихаю. У салон сідає Доманський, та по його вигляду бачу, що він не знає де моя сестра.

До будинку Лізи, ми їхали мовчки. Мої думки були із Луною, потрібно сказати батьку, та піти в поліцію. Цих негідників повинні покарати. Я настільки занурилась у думки, що не помітила як дякувала Ліза, та як вона пішла геть. З думок мене вирвав Доманський який ніжно торкнувся моєї руки, швидко скидаю її, та починаю сильно плакати.

— Я знайду її. Мої люди вже шукають твою сестру. Все буде добре чуєш? – про яке добро він говорить? Що він бачить доброго?

— Про яке добро кажеш? Мене продали як скот, мою сестру викрали невідомо хто. А якщо її кривдять просто зараз, ти хоч уявляєш як їй страшно. Вона напевно дуже голодна, та й холодно на вулиці. Паш прошу найди її – дихати встає все важче, мені потрібно на свіже повітря. Виходжу з машини, та вдихаю на повні груди кисень. Тільки це не допомагає, мені нічого не допоможе.

Доманський підходить до мене, я пропустила момент коли він вийшов з авто. Це просто страшний сон, я прокинусь і все буде добре.

— Поїхали до дому. Тобі потрібно поспати, я знайду твою сестру та приведу до тебе. Вона маленька, її ніхто не скривдить – махаю головою, що нікуди не поїду. Мені потрібно знайти сестру.

— Міло, ти обіцяла слухатись. Тому сідай в машину – Доманський відкриває авто, та просто силою наштовхує мене в автомобіль.

Сил сперечатися у мене не має, по дорозі до його дому ми їхали мовчки. Моє серце було із Луною, а в середині пустота. Мені стало абсолютно байдуже на все, що відбувається у моєму житті.

Зайшовши у будинок, я набрала батька. Він також переживає за доньку. Потрібно сказати йому правду. Та окрім гудків я нічого не чую, набираю ще раз та на другий раз він все-таки піднімає.