Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Швидко зачиняю двері на ключ, хоч так буду відчувати себе у безпеці. Дивлюсь на свої тремтячі руки, і розумію він мені ще за це помститься, та зараз у мене сильніша проблема і це моя сестра.  Набираю знову її номер,  телефон досі виключений, мене лякає ця не відомість. Якою б впертою вона зараз не була, але про своє місцеперебування завжди повідомляла, хоч деколи і злилась на мене. А зараз від самого ранку тиша, єдиний варіант, щоб перевірити це подзвонити до батька, але після сьогоднішнього від навряд чи відповість мені. Але сиділи склавши руки теж не варіант, тому набираю номер батька, через декілька гудків він все-таки піднімає.

— Як ти посміла сюди дзвонити? – гарчить, хоча це я повинна ображатися, мене продали як товар на ринку.

— Ти мене продав, у мене не було виходу. Я не тому дзвоню, мені потрібно почути Луну – стараюсь сховати своє хвилювання, серце завмерло очікуючи на відповідь.

— У тебе був вихід. Ти могла чемно прийняти свою долю, та провести деякий час із поважною людиною. Але ти поступила як повія, ти мені більше не донька, і так я гадки не маю де та чортова Луна досі ходить. А це твоє виховання – батько скидає дзвінок, а я вже не можу стримати ту істерику, яка рветься на поверхню.

Де моя сестра? Вона ще дуже маленька, їй тільки 13 років. Тремтячими руками, набираю її номер, і знову виключено. Кидаю телефон на ліжко, та сідаю на підлогу поруч з ним, руками обіймаю себе та нарешті дозволяю поплакати. Я ж не така сильна як здаюсь, мені дуже страшно зараз. Я в будинку людини, якій можу найменше довіряти, батько продав мене, а найгірше що я не знаю де Луна.

Я дала собі пів години на істерику, і вирішила не сидіти склавши руки, мені потрібно знайти сестру. Згадую що мала номер її подруги. Дурепа потрібно було одразу ж до неї дзвонити, але я була у такому стресі що забула все на світі. Набираю номер, та чую гудки, тільки ніхто не бере трубку. Ну хоча б не виключено, набираю ще раз, а потім ще декілька, але безрезультатно. Чорт. Шукаю по записнику, можливо я маю номер її мами, але перевіривши три рази, розумію що ні.

Не здаюсь та дзвоню ще раз, якщо потрібно я до мертвого додзвонюсь, щоб знати що з сестрою все в порядку. Не уявляю який по рахунку це дзвінок, телефон вже гарячий у моїх руках, але нарешті хтось підіймає трубку. У динаміку я чую голоси, хтось плаче, дуже сильно плаче. Чоловічі голоси, їх декілька, розібрати що вони кажуть не можу через шарудіння, так ніби хтось ховає телефон.

— Що це в тебе? ..... У малої хвойди телефон.... Міла... Хто така Міла? – мовчу не знаю що сказати, страх забрав мою здатність говорити.

— Сестро, сестро, врятуй – дзвінок обривається, а я від шоку не знаю що робити. Де моя Луна? Це був її голос.

Тремтячими руками набираю номер Лізи, та він вже виключений. Потрібно сказати Доманському, я сама не знайду її. Все моє тіло тремтіло, ноги стали дуже важкими, я не знаю де його кімната. Пробую покликати, але всі слова застрягають в горлі, так завжди коли мені страшно. Я не можу ні бігти, ні кричати, тому відправляюсь на його пошуки.

Доманський сидить у вітальні, я притискаючи телефон до грудей іду до нього. Він підіймає на мене свій погляд, але через пелену сліз, я не можу зрозуміти його емоцій.

— Л-л-луна.. Прошу...Благаю найди її – я тремтячою рукою подаю телефон, який падає на підлогу.

Доманський його підіймає, та все так і мовчки дивиться на мене. Що йому потрібно? Щоб я просила? Благала на колінах?

— Паш, прошу. Вона маленька, їй страшно. З нею якісь чоловіки, я не зможу жити якщо її скривдять – не наважуюсь доторкнутись до нього. А він досі мовчить, мої нерви не витримують.

— Ти хочеш, щоб я тебе благала? – встаю на коліна — Вона маленька, чуєш? Ти можеш робити зі мною, що завгодно я тобі слова не скажу, тільки прошу врятуй Луну – моє серце розривається від думки, що вона може пережити подібне, вона ж маленька.

— Роздягайся – декілька секунд я не можу повірити у почуте, встаю на ноги та відходжу на крок назад.

— Що ? – не вірячи почутому, перепитую з надією, що це був дурний жарт.

— Ти почула Міло. Хочеш, щоб я кинув усі справи і знайшов її. Роздягайся, час то йде і не відомо, що зараз з Луною – яке ж він чудовисько, так спокійно це говорить.

Витираю сльози руками, байдуже на туш яка розтеклась, мені вже на все байдуже. Для порятунку сестри я готова на будь-що. Мої руки тремтять, так що розчепити сукню виходить не одразу. Серце хоче вистрибнути та втекти, я важко дихаю. Мені не вистачає повітря, хапаю сукню в кулаки та стягую її з плечей, зупиняючись на грудях.

— Прошу – мій голос тремтить, дихати все важче, чим глибше я вдихаю, тим менше повітря заходить. У голові паморочиться, він ж не такий.

— Випий води. – не одразу розумію що він говорить, але втримати в руках склянку не можу. Доманський лапає її на льоту, не даючи розбитись, ось би він моє серце не розбивав.

— Приведи себе в порядок. І так, тобі пощастило, що я сьогодні добрий, на плакс у мене не встає.  А я поки дізнаюсь де було останнє місцеперебування у телефонну – не стримуюсь та обіймаю його, мою сестру найдуть. Вдихаю його аромат, та усвідомлюю, що притискаюсь до нього оголеними грудьми. Який сором, відчуваю як спалахують мої щоки, роблю крок назад, одразу ж ховаючи руками свої груди.

— У тебе мало часу, не трать їх на дурниці. Пам'ятай ти погодилась на все що я скажу. – він посміхається, а до мене тільки тепер доходить який вирок я собі підписала.

Реверанс (фр. révérence — глибока пошана, повага) — жіночий традиційний жест привітання, при якому жінка згинає ноги і синхронно відсуваючи одну ногу трохи назад, одночасно виконується нахил голови

Як вам розділ ? Якщо сподобався накидайте зірочок та вподобаннь) Мені буде дуже приємно ;)