Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Все відбулось так швидко, що я сама не могла зрозуміти, як моє тіло моментально відреагувало. Я не відчувала біль, він не блокував мої рухи, адже страх за життя Даніеля змусив мене піднятися. Побачила, як Дан поворухнувся, тримаючи закривавлену руку на плечі.

— Привіт, Даніелю! — сказав чоловік і наставив дуло пістолета до скроні чоловіка.

У голові гуділо. Почула крики перехожих людей. Не знаю, звідки взялися сили, але я відштовхнула чоловіка, і ми покотилися по бруківці. Зброя вилетіла з рук нападника.

— Міро, тікай! — закричав Дан.

Не встигла відреагувати. Розгніваний нападник схопив мене за горло й почав душити. Я захрипіла. По щоках потекли сльози.

— Твоя сестра дурепа, що не погодилася на наші умови! — гнівно закричав чоловік.

— Грегу, відпусти її! — почула голос Даніеля й через брак повітря, закотила очі.

Нападник відпустив мене й, обернувшись, вдарив Даніеля. А я тим часом валялась на землі, ридала й не могла піднятися. Через пелену сліз не могла зрозуміти, що робити? Оглянулася й побачила, як чоловіки били один одного. Почувши звук сирен, із полегшенням зітхнула, але разом із цим розуміла, що вони можуть не встигнути. Повернула голову й помітила пістолет на землі. Дотягнувшись до зброї, вхопила його двома руками й прицілилася. Зробила один постріл.

— Курва! — загорланив Грег і впав на коліна.

Я прострелила йому ногу. Підвелася й побігла до Дана. Однак мене хтось схопив за лікоть і з усієї сили почав відтягувати від Даніеля. Захлинаючись сльозами, почала кричати на всю горлянку й впала на землю. Піднявши голову, побачила, як на руки Грега одягнули наручники. Біля мене стояли поліцейські, щось питали, а я лише хотіла вирватися й дізнатись, як Даніель. Оглянувшись, побачила швидку медичну допомогу. Метушня була не лише на вулиці, але й в моїй голові.

— Скажіть, що з ним? — прошепотіла крізь сльози.

— Відпустіть дівчину! — до мене підійшла жінка. Це була колега Даніеля. — Міро, з ним все буде добре!

Жінка обійняла мене за плечі, щось говорила, але я вже не могла зосередитися на її словах. Не могла зрозуміти, про що вона говорила. В очах повстала темрява.

У лікарні мені надали першу медичну допомогу. Коли шок пройшов, а залишилися лише одні сльози, відчувала, як тіло нестерпно боліло. Від хвилювання я не могла прийти до тями й весь час ридала. Думала, що всі сльози виплакала, коли втратила Ніку... але ні!

— Міро, не хвилюйся так! — втішала Ауріка, а мені від її слів ще більше ридати хотілося.

Вона поклала мою голову собі на ноги й почала гладити волосся. Було відчуття, що поряд Вероніка, яка також так турботливо заспокоювала мене.

— Дану зроблять операцію, і все буде добре!

Я схлипнула.

— Ауріко, я не переживу, якщо він...

Далі не могла договорити. Закрила очі руками й знову заплакала.

Пройшло два тижні. Два тяжкі й нервові тижні.

Даніель у лікарні, а я розривалася між роботою і домівкою. Ми не говорили з ним про те, що трапилось. Ми не цілували одне одного навіть у щоку, коли зустрічалися в лікарні. Я не могла сказати, що він став байдужим, але оце кляте слово «але» постійно хвилювало! Мж нами відчувалася напруга в кожному погляді чи дотику рук. Я вже накрутила себе так, що самій страшно становилося. Мої нерви були на межі грандіозного зриву.

Коли в п’ятницю прийшло повідомлення від Даніеля, після закінчення робочого дня я відразу помчала додому. Ванна. Накрутила локони. Зробила вечірній макіяж. Переглянула сукні, так, саме сукні, тому що в повідомленні було зазначено, що Дан чекатиме мене в ресторані. Обрала чорну, до колін, класичну сукню з невеликим розрізом спереду та V-подібним вирізом. Збоку була блискавка. Все виглядало досить просто, але зі смаком.

Я хвилювалася настільки сильно, що відразу не могла сказати назву ресторану. Водій посміхнувся й промовив, що таку красуню обов’язково дочекаються. Мені, звичайно, приємно було чути такі слова, але гадала, чи сподобається мій вечірній образ Даніелю. Чоловіка в класичному костюмі та білій сорочці незвично були бачити. Коли ми зустрілися, мій страх та нервозність зникли. Усмішка осяяла обличчя. Даніель взяв мене за руку, поцілував у щоку та, не відриваючись від обличчя, промовив:

— Я сумував за тобою. Ці тижні варті були того, щоб знову мати змогу обійняти тебе.

Упродовж всього вечора Даніель не зводив із мене погляду. Мені було приємно, але разом із цим щоки постійно були червоними. Під кінець вечора, коли заграла спокійна музика, Даніель запросив на танець. Я відчула його тіло, подих на шкірі. Однією рукою він обійняв за талію і стиснув її. Інша рука зустрілась із моєю, і ми переплели наші пальчики. Я притулилася до грудей чоловіка. Його спокійне дихання, стукіт серця заспокоювали мене.

— Ти неймовірна, — промовив на вухо.

Я підняла голову й легко поцілувала в губи.

— Даніелю, я хочу тобі дещо сказати...

— Не варто, маленька. Уже все пройшло. Мені дуже шкода, що ти проливала сльози. Мені соромно, що за ці два тижні я відсторонився від тебе.

— Я хочу нагнати втрачений час.