Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щілина, що правила на жінчиному обличчі за рот, уперше розтяглася в посмішці.
— Бачиш, демоне? Панові Пінну урвався терпець, — мовила жінка. — Йому все одно, чи говориш ти, чи мовчиш, аби куля працювала. Та я завжди волію дотримуватись належної процедури. Я вже казала тобі, чого ми хочемо. Тепер твоя черга говорити.
Запанувала мовчанка, сповнена, так би мовити, непевності. Звичайно, можна було б сказати, що в моїй душі змагалися бажання виказати Натаніеля й намір виконати своє доручення, що моє личко раз по раз бралося тінню сумніву, а мої кати з нетерпінням чекали, що ж я врешті вирішу. Еге ж, можна, та це було б неправдою[64]. Насправді то була набагато тяжча, нестерпніша й відчайдушніша мовчанка, під час якої я намагався приготуватися до болю, що чекав на мене.
Я, зрозуміло, з величезною охотою виказав би їм Натаніеля. Сказав би їм усе — ім’я, адресу, навіть розмір взуття, якби це їх цікавило. Розповів би їм заодно про Лавлейса з Фекварлом і пояснив, де саме схований Амулет Самарканда. Я співав би, мов канарка, — аби тільки слухали. І все ж таки... якщо я це зроблю, мені кінець. Чому? По—перше, існує чимала ймовірність, що мене все одно розчавлять у цій кулі. По—друге, навіть якщо мене відпустять, Натаніеля вб’ють або іншим чином доведуть до непритомності — і сидіти мені тоді на дні Темзи в бляшанці від «Міцного дідугана». На саму лише думку про запах розмарину мені закрутило в носі[65].
Краще вже швидко згинути в кулі, ніж без кінця нидіти в бляшанці. Тому я потер своє гарненьке підборіддя й заходився чекати неминучого.
Шолто буркнув і поглянув на жінку. Вона постукала пальцем по годиннику.
— Час вийшов, — мовила вона. — Ну ж бо?
Аж тут, наче в погано написаному романі, відбулося неймовірне. Я вже ладен був відповісти їм останнім холодним, але дотепним кпином, як раптом відчув усередині знайомий біль. Ніби незліченні розжарені клешні щипали мене, впиваючись у мою сутність...
Мене викликали!
22
Я вперше відчув, що вдячний цьому хлопчиськові. Оце справді вчасно! Дивовижний збіг обставин! Тепер я можу щезнути в них з-під носа, дематеріалізований викликом, поки вони роззявлятимуть роти, наче злякані риби. Якщо поспішити, я ще встигну помахати їм ручкою, перш ніж зникнути.
Я скрушно хитнув головою.
— Який жаль, — усміхнувся я. — Я охоче допоміг би вам. Справді. Але мені пора. Можливо, невдовзі ми ще пограємось у камеру тортур. Тільки дещо трішки виправимо. Я буду зовні, а ви — всередині кулі. Отож тобі, Шолто, краще заздалегідь сісти на дієту. А тим часом ви обоє — ой! — можете прочистити собі мозок... О-о-о!
Так, я визнаю, що це був не найдотепніший із моїх кпинів, та мені заважав біль виклику. Мене сіпало навіть гірше, ніж зазвичай — болісніше, але менш енергійно...
До того ж, і тривало це довше.
Припинивши кепкування, я скорчився на верхівці стовпа. Подумки я благав, щоб хлопчина якнайшвидше забрав мене звідси. Що там у нього сталося? Хіба він не розуміє, як мені погано? Я навіть не міг до ладу скорчитися — силові лінії сфери були надто близько.
Через дві надзвичайно неприємні хвилини зашморг виклику послабшав, а далі зовсім зник, залишивши мене в жалюгідній позі — клубком, з головою, затиснутою між колінами, і руками, зчепленими на потилиці. Я ледве підняв голову — моє тіло судомило від болю, — і обережно відгорнув волосся з очей.
Я досі перебував усередині кулі. Обидва чарівники так само були на місці, вони дивились на мене крізь стіни моєї в’язниці й посміхались.
Еге ж, тут не до жартів. Я похмуро випростався — мене досі мучили залишки болю, — й непокірно поглянув на них. Шолто захихотів.
— На це справді варто було подивитись, люба Джесіко, — мовив він. — Гляньте, який у нього вишуканий вираз обличчя.
Жінка кивнула.
— Чудовий збіг обставин, — відповіла вона. — Я така рада, що ми опинились тут саме цієї миті й побачили виклик. Хіба ти досі не зрозумів, дурню? — її кам’яна плита підпливла трохи ближче. — Я ж казала тобі: вибратись із Кулі Скорботи неможливо, навіть за викликом! Твою сутність замкнено у цій сфері. Навіть твій хазяїн не зможе визволити тебе!
— Нічого, вона щось придумає, — відказав я й тут-таки прикусив язика, ніби шкодуючи за своїми словами.
— Вона? — білявка зіщулила очі. — Твій хазяїн — жінка?
— Він бреше, — хитнув головою Шолто Пінн. — Авжеж, бреше. Джесіко, я втомився. До того ж, у мене зараз ранковий масаж у візантійській лазні. Як на мене, цій істоті потрібен додатковий стимул. Може, трохи підбадьоримо її?
— Пречудова ідея, любий Шолто.
Жінка п’ять разів клацнула пальцями. Щось загуло, затремтіло. Пора негайно перетворюватись! Я кинув на це останні рештки своєї енергії і, тільки-но меретхливі лінії сфери наблизилися до мене, перелився в нову подобу. Худорлявий кіт, вигнувши спину, відскочив від стін кулі, що стрімко стискалася.
За кілька секунд сфера зменшилася на третину. Мої котячі вуха виразно чули гудіння її огидної енергії, та між мною і стінами ще залишалася чимала відстань. Жінка знову клацнула пальцями, й куля сповільнила своє зменшення.
— Дивовижно... — звернулася білявка до Шолто. — В останню мить він обернувся пустельним котом. Цілком по—єгипетськи. У нього, напевно, чималий досвід.
Жінка знову звернулася до мене:
— Куля стискатиметься й далі, демоне. Часом — швидше, часом — повільніше, аж поки зменшиться до крапки. За тобою постійно спостерігатимуть. Тож, якщо захочеш поговорити, тільки скажи нам. Інакше — прощавай.
Кіт у відповідь засичав і плюнув. Це був єдиний доступний мені спосіб висловити свою думку.
Плити
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд», після закриття браузера.