Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

В цьому весь Стьопка. Впізнаю знайому манеру, звички, визубрені до зубовного скреготу прийоми. Йому до нестями важливо, щоб перлиною програми завжди й в усьому був саме він. Його Темницька величність. Навіть на дні народженні у матері. Проте нікого це не дивує, не ображає і не викликає зайвих запитань.

― Синочку, як добре, що ти зміг приїхати, ― метушиться Ніна Станіславівна. Мені навіть на мить здається, що вона примусить усіх гостей устати, вітаючи кронпринца Степана. Але ні, на щастя, ми залишаємось сидіти.

Аліна зміщується в сторону, запрошуючи Стьопку сісти біля неї. Звісно ж матуся приносить стілець. 

А мені от цікаво, якби Марк сидів там ― піддався таки на вмовляння ― його б вигнали, бо “стьопозамінник” уже не потрібен? 

За кілька хвилин всі заспокоюються. Гомін стихає. Навіть Ніна Станіславівна припиняє щебетати, припрошуючи дорогого синочка скуштувати численні страви. Та той замість салату уже стискає келих.

― Ну, я, як той, хто проштрафився, мушу виголосити тост, ― звісно ж знову завертає на себе увагу. На щастя в мою сторону не дивиться. Але ж розумію ― навмисно. Навряд чи не знає, з ким прийшов Марк.  

Я нервую, наче сиджу на пороховій діжці, й майже не вслухаюсь в слова. Впевнена, Стьопка традиційно говорить давно заїжджені фрази, частково перероблені зі статусів у соцмережах, частково додумані ним самим. Ніна Станіславівна сприймає це як боже одкровення. Навіть трохи нудити починає. Флеш-беки накривають нескінченим потоком. Він і до мене такими ж фразочками говорив: пафосними демонстративними, і тупо стягнутими з Інтернету, але презентованими як власна безмежна мудрість.

Якби не присутність Марка, я б вже давно знайшла гожий привід забратись геть, попрощавшись з господарями свята. Але тут не наважуюсь, й решта часу перетворюється на муку. Проте є мій наречений, він навіть у розмовах з іншими не забуває про мене. І під кінець вечора я остаточно розслабляюсь. Сім'я у Марка велика і цікавих та добрих людей в ній повно. Дуже показовим є те, що вибившись нагору, Темницькі не цураються всіх своїх родичів, які живуть у різних куточках країни та поза її межами. Радо вітають кожного, який би соціальний прошарок він не займав.

Поступово обід завершується. Гості розбрідаються, розділяються за інтересами. Розмови стають гучнішими, смішки переходять у регіт. За вікном згущуються сутінки. І в якусь мить я розумію, що довкола занадто багато людей. Розмови, шум, та змішані запахи їжі й парфумів тиснуть, майже примушують задихатись. 

Схиляюсь до Марка.

― Я вийду на терасу… ― тихо повідомляю. Мимоволі смикаю комір. Здається останні кілька хвилин він стає все тіснішим і тіснішим.

Марк кидає на мене короткий погляд, далі уважно обдивляється гостей й знову зупиняється на мені.

― Зачекай хвилинку, ― й собі збирається підійматись. Та я спиняю.

― Не треба, ― кладу руку на плече.

Вони з Вірою приступили до чергового обговорення змін на ринку хімічної продукції, і я що десять хвилин тому припинила слідкувати за розмовою. Незнайомі терміти та назви викликали нудьгу та сонливість. 

― Мені справді хочеться побути на одинці. До того ж не буду ж я весь час ховатись за твоєю спиною від сім’ї.

― Діано! ― супиться.

― Дозволь мені. Я вмію за себе постояти. 

Бачу, що йому не подобається. Але для мене важливо самій протистояти. Не завжди біля мене буде чиясь широка спина. А таких Алін повно повсюди. І це ще не найгірший екземпляр, до речі.

― Гаразд, ― раптово цілує в щоку. ― Але знай, я поряд!

Киваю. Уже на порозі перед терасою підхоплюю теплий плед (їх кілька завбачливо склали на стілець) та нарешті пірнаю в освіжаючий холод зимового вечора. 

Загалом, не все так погано, як я собі уявляла. Справді, думала буде гірше. Після тієї сутички до мене ні мама Марка, ні Аліна не підходять. Їхня увага прикута до Стьопки, і вороже налаштована групка схоже взагалі вдає, що мене не існує. Вочевидь намагаються цим принизити, а насправді лиш полегшують моє перебування. Загалом, ще годину я потерплю, а там уже й додому можна. Стомилась.

Широко позіхаю й притуляюсь щокою до м'якого ворсу, трусь, згадуючи, що нещодавно там були губи Марка. Й знову відчуваю мурашки по хребту. 

Раптом теплі пальці опускаються на моїх плечі.

― Не змерзла? ― чую хрипкий шепіт.

Насуплююсь ― Марк таки порушив обіцянку. Але за секунду розумію ― голос хоч і схожий, але не його. Відскакую, як ошпарена. Стьопка!

Повертаюсь.

― Ти що тут робиш? ― ошелешено кліпаю. Озираюсь по сторонах, чи не притяг за собою групу підтримки.

Міряє зацікавленим поглядом.

― Вирішив подихати свіжим повітрям... Як і ти… ― багатозначно додає. 

Ковтаю наче грудку в горлі. Пульс у вухах тарабанить про небезпеку.

― Я вже надихалась, ― насуплююсь. Намагаюсь обійти, щоб знову опинитись в будинку. Навіть на відстані руки бути поряд з ним огидно.

Але Стьопка перегороджує шлях.

― Ну, маленька, не сердься! ― корчить милу моську. Дивиться винувато й водночас прохально. О, скільки раз він на мені такий погляд тренував. 

Серце за звичкою болісно стискається. 

― Хоча, коли ти сердишся, така гарна, що очей не відвести, ― в його очах спалахують небезпечні й водночас манливі вогники. ― Ді…

Відступаю. Більше я не піддамся на його ігри. Але за звичкою все всередині обм’якає. 

Невдоволено зводить брови, але лиш на частку секунди. Й знову лагідний вираз обличчя та милий винуватий вигляд.

― Дозволь мені, Ді. Я лиш хочу пояснити…

Скільки було цих пояснень, вже й з рахунку збилась.

― Ти мене зрадив! ― нагадую. Що ту ще можна пояснювати, як виправдати?

― Я винен! ― покірно опускає очі. ― Ти маєш повне право сердитись, ― так і хочеться саркастично додати “дякую, що дозволив”. Але стримуюсь, підтискаю губи, щоб не ляпнути зайвого, й слухаю далі. ― Я помилився. Я похерив все чудове, що між нами було. І шкодую про це неймовірно. Пробач мені, Ді!