Читати книгу - "Сестри крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Айзеку, ти не думай, як будеш виглядати, а думай, чим тобі зручніше бити ворога. Якщо ти шаблею не володієш, то покладайся ліпше на вила.
Русинам окремого місця на мурах не виділили, то вони частково пішли боронити Високий замок, а частково стали на валах. Вірменам теж не довіряли, хоч і менше, ніж русинам, тому визначено їм місце між домініканами й Успенською церквою під доглядом вояків. Задля обережності зупинили всі годинники та примоцували дзвони, щоб ніхто не калатав, позводили мости на ровах, а ворота підсипали зсередини землею. Для сполучення з Галицьким передмістям відчинили частково браму на короткий час, комунікація з Краківським передмістям була через обидві фіртки.
Оборонна лінія міста мала біля двох кілометрів довжини, а оборонців, звісно, не вистачало. На Високому замку було двісті вояків. Люди з передмість теж зголошувалися до оборони, але пуття від них було менше, ніж від міщан, які часто вправлялися в стрільбі, тоді як на передмістях ніхто подібних вправ не організовував. Окрім мурів та Високого замку чоло ворогові могли ставити лише монастирі, вони мали гармати й амуніцію, там ховалася шляхта, яка не раз бувала в боях, а самі ченці не зле володіли зброєю.
У ніч з понеділка на вівторок (з 5 на 6 жовтня) Львів не спав, опівночі на заході всі побачили вогненні спалахи: то татари після битви з коронним військом запалили сусідні села. Усі церкви стояли відкриті навстіж денно й нощно, священики на зміну правили служби Господні, а поки чоловіки готували оборонні хитрощі та пильнували вали, жінки і літні міщани, які не могли тримати в руках зброю, цілі ночі провадили у молитвах, а коли, натомившись, з першими променями сонця шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи, і такі небуденні явища дбайливо були нотовані в хроніках. Одного разу на світанку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох покійних уже єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу й просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали. А на світанку 5 жовтня з’явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.
«6 жовтня з’явилися татарські під’їзди під самим містом, — нотував Самійло Кушевич, — і різними шляхами пробували втрапити до передмість, однак передміщани, відстрілюючись, поклали на місці немало ворогів. Стріляли й міські й замкові гармати по тих, хто з’являвся на горбах, завдаючи їм значних втрат, зокрема підстрелили сестрінця самого Тугая-бея. Переживши щасливо цей день, ми, з ласки нашого Пана Господа Бога, зміцніли серцями проти ворога. Настала ніч, ворог не пробував захопити рогачки, палячи, за своїм звичаєм, села навколо Львова з усіма токами й достатками. Рано в середу почались нові сутички при рогачках, і передміщанам, які мужньо відганяли та били ворога вогнепальною і холодною зброєю, довелося стримувати сильний натиск татар».
В середу 7 жовтня Тугай-бей розбив свій табір на Збоїськах та послав двох селян до міста, доручивши їм знайти львівського старосту Сенявського, який дістався був під Корсунем у татарську неволю, але Тугай-бей, знаючи його особисто, випустив старосту під лицарське слово за умови, що той заплатить викуп за себе. Однак староста мало того, що кинув місто напризволяще, вирішив ще й викупу не платити, хоча той викуп міг би принести Львову користь, бо Тугай-бей обіцяв, що, отримавши викуп, не завдасть місту жодної шкоди. Можна не сумніватися, що така обіцянка не могла бути висловлена без порозуміння з Хмельницьким і свідчила, що гетьман не має наміру здобувати Львів. Та Сенявський уже був далеко, аж у Варшаві. Згадуючи його недобрим словом, лавники мусили написати ввічливого листа Тугай-беєві, запевняючи, що староста викуп виплатить, але в місті його нема. Всі мали надію, що староста десь недалеко, може, у Замості, збирає військо на відсіч Львова.
Вночі над Львовом знову з’явилася велика заграва, що вогненними язиками лизала небо. Львів’яни подумали, що татари запалили Глиняни, та згодом виявилось, що то підходив величезний табір запорізького війська. У четвер перед полуднем на Глинянській дорозі замайоріли хоругвами та прапорами козацькі полки, що ночували на полях між Винниками й Лисиничами. Здалеку було видно, як вони займають пагорби зі сходу й півдня, утворюючи довгу лінію козацьких становищ, а опісля вже козацькі союзники почали формувати другу лінію, ближче до Галицького передмістя, то були кримські татари Тутай-бея, волохи та задунайські татари під орудою гетьманського братанича Захарія Хмельницького. Посередині між обома лініями стояв відділ легко озброєних татар Султана Ахмета. Поміж фаховими військовими розмістилися юрби селян, озброєні переважно сокирами, вилами й косами, вони ж мали напоготові високі драбини для штурму. Лише частина їх була загартована в боях в загонах Максима Кривоноса та Петра Головацького, двох шибайголов, які мали за собою багато воєнних пригод і побачили світу.
Того ж дня Хмельницький, розставивши по горах козацьку й татарську сторожу для припинення безладних нападів, об’їжджав місто на сивому коні, вибираючи найкраще місце для штурму. Саме тоді одна з куль вдарила під самого коня, сполошивши його.
А селяни й татари уже рушили на передмістя. Передміщани, побачивши спочатку лише самих татар, хоробро виступили їм назустріч, але коли з боків підступили ще й повстанці, почали безладно утікати до міста. Головний натиск ворога був з Сихівської дороги та з Шембекової гори в напрямку Галицької брами, що була ще відчинена. Втікачі кинулися до брами, але змушені були розчаруватися, місто не готове було прийняти ще кількасот голодних ротів, і браму було замкнено, а що це зробити було не так просто, коли сюди пхався цілий тлум люду, то мусили стріляти спочатку в повітря з пістолів, а відтак і в нещасних передміщан. Частина їх встигла дістатися між вали й мури, сховатися в міцних будівлях монастирів та церков, а найбільше в бернардинському. Селянське ополчення буквально затоплювало великими гурмами передмістя, підкочуючись під саму браму, незважаючи на кулі й стріли.
На вулицях передмістя з’явилося кілька вершників, викликаючи оборонців на герць, вони теж демонстрували бездумну відвагу, під’їжджаючи під Галицьку браму, за що дехто поплатився, заробивши кулю. Це розлютило козаків, і вони взялися відстрілюватися, ховаючись у передміських домах, їхні постріли були не такі безладні, як оборонців, а дуже цільні. Вони, записував сучасник, «почали завдавати людям на валах дуже великої шкоди з самопалів та яничарок: досить було комусь із них прицілитися в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри крові», після закриття браузера.