Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

лупи. Він зав’язаний у формі подвійної вісімки збоку посилки, ніби заохочуючи одержувача розв’язати шнурок, а не розрізати його. А під першим вузликом був срібний тоненький, як волосинка, дріт, обтягнутий ще одним "чохлом". Якби не лупа і не пінцет, яким Естар обережно відсував верхню петлю, він нічого б і не помітив.

"Так… цього слід було очікувати", — сказав він собі в думках. Москвич поклав пакунок до саквояжу. Під пахву, до спеціально виготовленої кобури він поклав одержаний від прокурора револьвер. Трохи почекав слугу. Від нього отримав інформацію, що посилку доставив чоловік у формі посильного. У адміністратора не врахували, що кур’єрські служби сьогодні не працюють, і прийняли, щоб передати гостеві готелю.

У звичайній ситуації на посильного, напевно, ніхто б не звернув уваги – в готелі дуже високий рух, – але сьогодні… – тут голос камердинера завис у повітрі, поки він не побачив банкноту в своїй руці – … але сьогодні швейцар був здивований, бо помітив, що кур’єр сідає в екіпаж. І навіть… – щоб пожвавити розмову, до кишені жилета заповзятливого слуги полізла ще одна купюра, – він почув адресу, куди наказав відвезти себе цей дивний посильний.

Цього разу пауза була сприйнята гостем не дуже добре. Лакей скривився й додав:

– Вулиця Завісльна 16.

Тепер денді капітулював – він кинув лакеєві в руку срібний рубль. Потім ще один і сказав:

– А це для швейцара. До речі… Хто це у вас так роз'їжджає містом? Коронована особа, чи що? Самі гусари не можуть собі цього дозволити?

– Тсс... Коронації у нас не буде. Це патрон гусарів з Лазенковської. Він оплачує їхні вечірки та охороняє їх від поліції. Велика шишка…

Детектив накинув пальто, схопив сумку і вийшов з номеру. Спочатку він проїхав на екіпажі вулицею Каровою до Вісли. Там він виліз із карети, зайшов за насип, де візник його вже не бачив, і пробрався крізь купи льоду до самого берега. Там ступив на лід, зробив десять кроків уперед, вийняв із портфеля пакунок і поклав його на купу крижаної крихти. Повернувся на берег, про всяк випадок сховався за високим торосом, дістав револьвер і вистрілив у пакет. Він миттєво влучив у нього, і силою вибуху з нього зірвало капелюха. Шматки снігу, льоду та ще щось — він ще не знав що — літали навколо голови чиновника. Стовп води від пролому, який вчинила детонація в крижаному покриві, піднявся на три аршини. Детектив озирнувся і знайшов уламок гвинта – бомба була начинена шрапнеллю, "як у мами", саморобна. Він випростався і повернувся до знятого екіпажу, але не знайшов його – візник, явно наляканий вибухом, утік.

РОЗДІЛ 12

Поліцейська засідка,

або – тріумф японського бойового мистецтва над пангерманізмом

До вулиці, де вдалося знайти дринду знадобилося йти півгодини. Він зупинив екіпаж. Насилу, бо ноги заніміли, заліз у нього.

– Гей, ти! – голосно гукнув він візникові.

– Що таке, шановний пане? – пролунала відповідь зверху.

– Пледу в тебе немає?

– Хвилинку, коханесенький пане… Лише злізу… Він у скрині.

Фігура, загорнута в кожух, повільно, важко і незграбно впала з козел на землю і зникла за задньою частиною екіпажу. Через мить пасажир загорнувся в старий, линялий плед, від якого пахло затхлістю й котами, але це його зовсім не хвилювало. Свіжого повітря було аж по самі вуха.

– Завісльна десять! – наказав.

Коли вони в'їхали на вузьку, брудну вулицю без тротуарів, забудовану одноповерховими бараками, дуже голосно названими будинками, всю в багнюці, незважаючи на мороз, пану раднику відразу згадалося про схожість з Хитровкою – цей куточок Варшави був двоюрідним братом московського району бандитів і злодіїв. Після настання темряви було небезпечно заходити в це нутро самому, навіть озброєним. Чоловіки в піджаках і лише в манишках замість сорочок, літні повії, що давно вже вийшли з обігу, апаші, фальшиві інваліди, дівчата легкої поведінки, що виступали у важкій вазі...

Він зійшов під номером десять і пройшов, а точніше, проплив, повз номер шістнадцять. Така ж брудна халупа, як і інші. Тільки... всі вікна заслонені, на ґанку жодної фігури... Натомість поруч двоє людей, що вдають п'яних (чисто поголені), а на розі, двома сараями далі, карета зі спущеними на вікна шкіряними фартухами. Засідка, явна засідка… поліцейська чи жандармська? Ван Хоутен обійшов квартал і опинився на одну вуличку далі. На ній навіть не було таблички. Якби можна було бути бруднішою і більш мерзотною за Завісльну, то вона точно могла б змагатися за перше місце. Виграла б безконкурентно.

Знову він проплив поряд із кількома огидними, напівзруйнованими будівлями, для відміни двоповерховими. Опинився приблизно на висоті шістнадцятого номера. Вдарив ногою хитку хвіртку з якихось решіток, мабуть, плетених, і зайшов у двір. За ним явно спостерігали через вікна цього будинку (і сусідніх), але ніхто не наважувався запитати, що він там шукає. Банда місцевих. Детектив підійшов до паркану, що розділяв ділянки. Виліз на перекинуту бочку і мало не впав усередину, бо гнилі дошки провалилися під його вагою.

"Треба з глузду з’їхати, щоб на гнилу бочку лізти…" — подумки підбадьорював він себе.

Ван Хоутен витягнув шию, висунув голову через паркан і озирнувся. З цього боку вікна будинку, за яким спостерігали, також були закриті. Раптом хтось поплескав його по плечу – пан радник різко повернувся через інше плече і… опинився віч-на-віч з Олексієм Івановичем Козуліним, який тримав у руці котелок. Колезький асесор зі злобною посмішкою подивився на напружене обличчя Естара Павловича, але посмішка відразу зникла, хоча тепер було з чого сміятися – від різкого руху москвич впав у бочку. Він спробував витягти ногу звідти, але гнилі дошки зачепили її, наче в пастку, і гість Варшави затанцював на одній нозі, намагаючись скинути з другої бездонну гниль, скріплену іржавим обручем.

– Вітаю страуса… Ви, бачу, не витрачаєте часу, шановний колего… – з отрутою в голосі промовив асесор, заступник виконуючого обов’язки начальника кримінальної поліції міста Варшави. – Як ви знайшли... цю адресу? – додав він іронічно, зі штучною зацікавленістю.

– Вирахував… — простогнав детектив, якому нарешті вдалося витягнути кінцівку з пастки, але нога й черевик були вкриті підозрілою смердючою багнюкою, яка, як йому здавалося, вже почала розмножуватися.

– А ми встановили її за нотатками Фріша, – пояснив не питаний поліцейський. – Зробили там засідку, бо господаря не було вдома. Вважаю, що її можна ліквідувати, навіть якщо ви його вже "вирахували", -