Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підвівши очі, Бран чітко побачив усе, що діялося аж ген за вузьким морем: і вільні міста, і зелене Дотрацьке море, а за ним — Ваїс-Дотрак біля підніжжя гір, а ще далі — казкові землі Нефритового моря, Ашай у Тіні, де за обрієм прокидалися дракони.
Нарешті він поглянув на північ. Побачив Стіну, яка світилася, мов блакитний кришталь, побачив брата Джона, який самотньо спав у холодному ліжку; шкіра його дедалі бліднула й шерхнула, бо останній спогад про тепло тікав з його тіла. Зазирнув Бран і за Стіну — глянув на нескінченні ліси під мантіями снігу, на замерзле морське узбережжя, на широкі біло-блакитні ріки криги, на мертві рівнини, де не було ні життя, ні рослинності. Він дивився далі й далі на північ — на завісу світла на краю світу, а тоді зазирнув і за цю завісу. Зазирнув у саме серце зими — і злякано скрикнув, і гарячі сльози обпекли йому щоки.
«Тепер ти знаєш,— прошепотів ворон, сидячи в нього на плечі,— тепер ти знаєш, що маєш жити».
«Навіщо?» — запитав Бран, нічого не розуміючи і падаючи, падаючи.
«Бо зима на підході».
Бран глянув на ворона в себе на плечі, і ворон відповів йому поглядом. У нього було три ока, і в третьому оці світилося моторошне знання. Бран опустив погляд. Під ним зараз не було нічого, тільки сніг, холод і смерть — мерзла пустка, де так і чигали крижані шпичаки. Вони летіли на нього, як списи. На їхніх гостряках нахромлені були тисячі інших мрійників. Він злякався до нестями.
«А чи може людина бути хороброю, коли боїться?» — почув він власний далекий і тихий голос.
«Саме тоді й виявляється хоробрість»,— відповів йому батько.
«А тепер, Бране,— підганяв його ворон,— обирай. Літати чи вмирати».
До нього з криком потяглася смерть.
Розкинувши руки, Бран полетів.
Напившись вітру, невидимі крила напнулися й потягнули його вгору. Жахливі крижані голки під ним віддалилися. Над головою відкрилося небо. Бран ширяв у високості. Було навіть краще, ніж лазити. Краще за все. Під ним зменшувався світ.
«Я лечу!» — захоплено вигукнув він.
«Я бачу»,— мовив триокий ворон. Здійнявшись у повітря, він почав ляпати крилами просто в хлопця перед обличчям, засліплюючи його і сповільнюючи його рух. Кінчики крил били по щоках, і Бран заточився. Ворон люто дзьобнув його, і знагла Брана прошив нестерпний біль просто в центрі чола, поміж очей.
«Що ти робиш?» — заверещав він.
Розтуливши дзьоба, ворон крякнув на нього — злякано і пронизливо, і сірий туман, затремтівши, закружляв навколо й пірвався, мов пелена, і Бран побачив замість ворона жінку — служницю з довгими чорними косами, яку він звідкись знав, мабуть, з Вічнозиму, так-так, тепер він її пригадав, і тоді він збагнув, що він у Вічнозимі, у ліжку десь високо у вежі, а чорнокоса жінка впустила на підлогу полумисок води, що розбився на друзки, і побігла сходами вниз, вигукуючи:
— Він при тямі, він при тямі, він при тямі!
Бран помацав чоло між очима. Місце, де його дзьобнув ворон, і досі пекло, але там нічогісінько не було — ні крові, ні рани. Почував він слабкість і запаморочення. Спробував злізти з ліжка, але йому не вдалося.
А тоді щось ворухнулося біля ліжка й легко приземлилося йому на ноги. Він нічого не відчув. Пара жовтих зіниць, які сяяли мов сонце, зазирнула йому в очі. Вікно було відчинене, в кімнаті стояла холоднеча, але тепло, яке віяло від вовка, огорнуло Брана, мов гаряча купіль. «Моє вовченя»,— збагнув Бран і засумнівався: чи воно це? Воно так виросло! Рукою, що тремтіла мов листок, Бран потягнувся попестити його.
Коли в кімнату увірвався брат Роб, задиханий після того, як бігцем здолав сходи у вежу, деривовк облизував Бранові обличчя. Бран спокійно звів очі.
— Його звати Літо,— мовив він.
Кетлін
— За годину будемо на Королівському Причалі.
Кетлін, яка стояла біля поруччя, розвернулась і силувано всміхнулася.
— Ваші гребці добре для нас постаралися, капітане. В подяку від мене кожен з них отримає срібного оленя.
Капітан Морео Турнітис легенько вклонився.
— Ви надто щедрі, леді Старк. Їм досить і тої винагороди, що вони мали честь доправити таку шляхетну пані, як ви.
— Але від срібла вони не відмовляться.
— Як скажете,— всміхнувся Морео. Він вільно розмовляв загальною мовою, мав тільки легенький тайроський акцент. Він курсував вузьким морем уже тридцять років, розповідав він, спершу на веслах, тоді при стерні й нарешті як капітан власних торгівельних галер. «Буремна танцівниця» була його четвертим судном — найпрудкішою двощогловою галерою на шістдесят гребців.
Це була найшвидша галера з тих, що стояли в Білій Гавані, коли туди вздовж ріки домчали Кетлін з сером Родриком. Сумнозвісна захланність тайросян була відома здавна, і сер Родрик намагався переконати Кетлін зафрахтувати рибацький баркас від Трьох Сестер, але вона наполягла на галері. І дуже добре зробила. Попутного вітру не було майже всю дорогу, тож без гребців вони б застрягли біля Пальців, а не мчали зараз до Королівського Причалу, де закінчувалася їхня мандрівка.
«Як близько»,— подумала Кетлін. Її пальці під лляними бинтами й досі сіпалися в тому місці, де їх розтяв кинджал. Біль бив як батіг, відчувала Кетлін, аби вона нічого не забула. На лівій руці вона не могла зігнути два останні пальці, та й решта ніколи вже не будуть спритними, як раніше. Але за Бранове життя то була невелика ціна.
Саме в цей момент сер Родрик вирішив з’явитися на палубі.
— Мій добрий друже,— сказав Морео в зелену роздвоєну борідку. Тайросяни обожнюють яскраві кольори, навіть волосся на обличчі фарбують.— Приємно бачити, що ви маєте значно кращий вигляд.
— Так. Уже два дні, як мені не хочеться померти,— погодився сер Родрик і вклонився Кетлін.— Міледі.
Він і справді мав кращий вигляд. Трошки схуд відтоді, як вони виїхали з Білої Гавані, але знову
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.