Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

абзац німецької прози, його читачі були б невдоволені й спантеличені. Для правильного зрозуміння тексту він доповнює його необхідними примітками; по двадцять на кожен том, усі дуже лаконічні. Його текст завжди прозорий, легкий для читання, нічим не ускладнений. Він зумів зберегти (так нам кажуть) дихання первісного арабського тексту. Якщо Британська енциклопедія не помиляється, то його переклад найкращий з усіх тих, які ми маємо. Я чув, ніби всі арабісти погоджуються з цією думкою; і то байдуже, якщо з цим не погоджується якийсь звичайнісінький літератор — та ще й ні з чим не прикметної Республіки Аргентина.

Ось мої аргументи: переклади Бертона й Мардрюса і навіть переклад Ґаллана стали можливими лише в рамках великої літературної традиції. Хоч би якими були їхні вади та переваги, ці характерні твори передбачають багату попередню літературну практику. У якийсь невідомий спосіб майже невичерпний англійський досвід виявив себе в перекладі Бертона — тут і груба непристойність Джона Донна, і грандіозний словник Шекспіра та Сиріла Тернера{212}, і любов до архаїзмів Свінберна, і страхітлива ерудиція авторів сімнадцятого сторіччя, їхня енергія й ухильність, любов до бур і до магії. На веселих сторінках Мардрюса сусідять і Саламбо, і Лафонтен{213}, і «Вербовий манекен»{214}, і руський балет. Що ж до Літмана, неспроможного, як і Вашингтон, брехати, то в нього ми не знайдемо нічого, крім німецької любові до порядку. А це так мало, так нікчемно мало. Зустріч «Ночей» із Німеччиною мала породити щось більше.

Як на терені філософії, так і в романах, Німеччина володіє фантастичною літературою, а точніше буде сказати, вона володіє лише фантастичною літературою. Є такі чудеса в «Ночах», які мені хотілося б побачити переосмисленими на німецький кшталт. Формулюючи це бажання, я маю на увазі чудеса, які вигадані авторами цього збірника, — всемогутніх рабів лампи або персня, царицю Лаб, яка перетворює мусульман на птахів, мідного човняра, який зберігає у своїх грудях талісмани та магічні заклинання, — а також чудеса загальнішого характеру, які створені колективною свідомістю народу, необхідністю заповнити тисячу та один розділ великої книги. Вичерпавши можливості магії, переписувачі мусили звертатися до історичних або благочестивих подій, включення яких до тексту мало підтвердити правдоподібність усього іншого. В одному й тому самому томі співіснують рубін, який злітає на небо, і перший опис Суматри, розповідь про двір Аббасидів і срібні ангели, які годуються милосердям Господнім. Така суміш підсилює поетичність тексту, те саме скажу і про деякі повторення. Хіба не дивовижно, що в ніч 602-гу цар Шахріяр чує з уст цариці її власну історію? Наслідуючи загальну структуру, казка нерідко включає в себе інші казки не меншого обсягу: сцени, що відбуваються на сцені, як у трагедії Шекспіра «Гамлет», перехід із реальності у сновидіння. Про це чудово оповідає палкий рядок із Теннісонового вірша:

Laborious orient ivory, sphere in sphere[114].

Аби ще більше здивувати читача, ці нові голови Гідри можуть бути наповнені конкретнішим змістом, аніж тіло: Шахріяр, казковий цар «островів Китаю та Індостану», одержує в дар нові землі від Таріка ібн Зеяда{215}, правителя Танжера{216} та переможця в битві під Ґвадалетою… Вітальні змішуються з дзеркалами, маска опиняється під обличчям, і вже ніхто не може зрозуміти, де справжня людина, а де створені її уявою ідоли. Але все це не має значення: цей безлад уявляється простим і прийнятним, як ті сцени, що їх ми бачимо уві сні.

Симетрію, контрасти, відхилення — сліпий випадок усе це перемішав. Чого тільки не вигадав би чоловік, який-небудь Кафка{217}, організуючи та акцентуючи ці ігри, переробляючи їх згідно з химерами німецького розуму, згідно з Unheimlichkeif[115] Німеччини!

Адроґе, 1935 р.

Ще два есеї

Наближення до Альмотасима

Філіпп Ґедалья{218} пише, що роман «Наближення до Альмотасима», написаний адвокатом Міром Багадуром Алі з Бомбея, — це «досить-таки недоладне сполучення (a rather uncomfortable combinatiori) ісламських алегоричних поем, які насамперед цікаві для своїх перекладачів, але іноді перестають цікавити навіть їх, і детективних романів, що ставлять на меті неодмінно перевершити Джона Г. Вотсона{219} й пом’якшують жах людського існування в найбездоганніших пансіонах Брайтона». Ще раніше пан Сесіл Робертс{220} розкритикував книжку Багадура за «неймовірне подвійне наслідування — Вілкі Колінза{221} та видатного перського поета з дванадцятого сторіччя, Фаридаддіна Аттара{222}»; це спокійне зауваження Ґедалья повторює без подиву, але з холеричним запалом. По суті, думки обох письменників збігаються. Обидва вказують на детективну структуру роману та його містичний undercurrent[116]. Така гібридна побудова може наштовхнути нас на думку про якусь схожість із Честертоном; нижче ми покажемо, що такої схожості нема.

Editio princeps[117] «Наближення до Альмотасима» побачило світ у Бомбеї наприкінці 1932 року. Папір у книжці був майже газетний; реклама на обкладинці повідомляла покупця, що йдеться про перший детективний роман, написаний автором, який народився в Бомбеї. За кілька місяців публіка проковтнула чотири передруки по тисячі примірників кожен. «Бомбей квортерлі рев’ю», «Бомбей Газет», «Калькутта рев’ю», «Хіндустан рев’ю» (в Алагабаді) і «Калькутта Інґлішмен» не скупилися на дифірамби. Тоді Багадур опублікував ілюстроване видання, яке назвав «The Conversation with the Man Called Al-Mu’tasim»[118] і до якого він додав витончений підзаголовок: «A game with shifting mirrors» (Гра з дзеркалами, що переміщуються). Це те саме видання, яке було відтворене в Лондоні Віктором Ґолланчем із передмовою Дороті Л. Саєрс, але, мабуть, із жалості до читача, без ілюстрацій. Це видання зараз лежить переді мною; мені не пощастило роздобути перше, яке має бути набагато кращим, так мені здається. У цьому мене переконує додаток, в якому говориться про фундаментальну відмінність між первісною версією книжки видання 1932 року і виданням 1934-го. Але перш ніж розглянути цю відмінність — і обговорити її, — мені видається доцільним бодай коротко розповісти про основні сюжетні лінії твору.

Протагоніст — видимий, але його ім’я жодного разу не згадується, — студент права в Бомбеї. Він по-блюзнірському відійшов від ісламу — релігії своїх батьків, — проте наприкінці десятої ночі місяця мухаррам опиняється в самій гущі масової бійки між мусульманами та індусами. Гуркочуть барабани, лунають прокляття,