Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

твір я включив у збірку тому, що він (як і інша поема у виданні) більше скидається на оповідь, ніж на поезію. Перший начерк — давно втрачений, як і чернетки до історії, яка потім стала «Вісімдесят першою милею» — я написав ще в коледжі, під впливом драматичних монологів Роберта Браунінґа, зокрема — «Моєї останньої герцогині». (Інша поема Браунінґа, «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов», надихнула мене на створення серії книжок, добре відомої моїм Постійним Читачам). Якщо ви читали Браунінґа, то, певно, почуєте радше його голос, ніж мій власний. А якщо не читали, то й добре: моя поема — це в першу чергу історія, яка, подібно до багатьох інших історій, створювалася для насолоди, а не для препарування.

Мій друг Джиммі Сміт зачитав той перший втрачений начерк одного вівторка, на «Поетичній годині», в Університеті Мейну. Тоді, у 1968-му чи 69-му, його прийняли схвально. Чому б і ні? Джиммі доклав максимум зусиль, гучно й старанно декламуючи поему. А хороша історія завжди захоплює слухачів, байдуже, написана вона строфами чи абзацами. Ця була непоганою, а обраний формат дозволяв відмовитися від прозаїчної структури. Восени 2008-го мені пригадалося, як Джиммі читав поему, а оскільки тоді у мене було творче міжсезоння, я вирішив переписати її наново. Ось і результат. Гадки не маю, наскільки він схожий на оригінал.

Джиммі, сподіваюся, хоч де б ти був, ти прочитаєш це. Того дня ти підірвав зал.

Як хочеш ти мене послухать, візьми ще по одній.

(Бридкі помиї твоє пійло, та менше з тим.)

Було нас тридцятеро й двоє, як забрели в зелену твань,

та тільки троє бідолах долізли до вершин.

Ми тридцять днів блукали там, усіх пожерла глухомань,

Туман зелений трьох не вбив — то Менніг був, Ревойс і я.

Що книга каже? Та, відома? «І врятувавсь

лиш я один, щоб сповістити тобі це».

Я здохну в ліжку, як останній забутий Богом сучий

син. А Меннінг як? Та біс із ним! То все його прокляті

гроші нас завели у пекло те. Він здохне в ліжечку? Та де!

Я знаю, досі гниє він в похмурій церкві кістяній.

(Що за помиї? Дай-но ще. Ні, хочу дві. Як у тій пісні?

За віскі ще потеревеню, а коли хочеш,

щоб заткався, шампанського мені неси.

Слова не варті ні гроша, а тиша — дуже дорога.

То що я там казав?)

Двадцять і ще дев’ять у поході вмерло, і з ними баба.

Цицьки у неї були файні, та зад кістлявий.

Знайшли її в багатті згаслім обличчям вниз,

і попелясті візерунки вкривали шию й ніс.

Та не згоріла. Жар остиг, коли вона упала, —

вже мертвим полум’я було, як і вона сама.

Не замовкала ні на мить, а як вмирать — і слова не сказала.

Що, кажеш, люди — то вінець всього? Та хер

тобі і матері твоїй. Якби в твоєї мамці був один,

вона би уже батечком була.

«Я — антрополог», — всім казала. Та не було уже, повір,

ні граму вченості у ній, як з попелу її тягли.

Обличчя вкрила чорна сажа, а очі —

кіптява взяла. Чого померла? Та бог знає.

Той педик Дорренс нам казав, що, певно, то інсульт напав,

а він єдиний з нас усіх на лікаря хоч трохи схожий.

Що ти загаявся? Неси мені заради Бога віскі,

життя без нього — скорбний шлях!

І день за днем когось ковтала та ненаситна глухомань.

Колючка Карсона убила — вп’ялася в ногу і боліла,

стопа набрякла і гнила, а як ми здерли черевика —

побачили чорнющі пальці, темні, як бісове

чорнило, розлите в Меннінговім серці.

Рестона й Полгоя павуки згубили. Екерман

помер — його змія вкусила. Лискуча гадина

отруйна, вона на дереві висіла, як елегантний

дамський шарф. Вжалила Екерману носа.

Чи лютий біль, спитати хочеш? Таке послухай!

Горопаха своє обличчя дер нещадно, зривав

шматками власну шкіру, як груші з гілки. Здох,

сердега, шматуючи змертвілі риси. Що ж, смійся,

грьобане життя, коли й сміятися несила. Цей світ,

скажу, потішне місце, якщо ти ненормальний, звісно.

Про що я там казав?

Із мосту гепнувся Жав’є. Коли ми витягли його,

то вже не дихав, бідолаха. Життя йому хотів вдихнути

Дорренс, та висмоктав із горла тлусту п’явку,

набряклу, як тепличний помідор. Як з пляшки корок,

вирвалась вона і луснула між ними обома,

їх заливаючи хмільним бордо — на ньому всі

ми живемо. (Всі ми — пияки, як січеш, про що я.)

Так от, як жабоїд вмирав, тоді нам Меннінг розказав,

що п’явки влізли хлопцю в мозок.

Не відаю про те нічого. Та пам’ятаю:

мертві очі ніяк закритись не могли, вони все

обертались, надимались, вже як Жав’є холодним був.

Щось там всередині було — голодне, о так, було!

І все це під шалений лемент: кричали мавпи на папуг,

папуги вторили їм криком, і разом біснуватим хором

вони гукали до небес, закритих грьобаним зелом.

Це віскі чи гівно у склянці?

Не знаю, чи тобі казав: одна з тих кровопивць залізла

французу прямо у кальсони. Ти знаєш, що вона там гризла?

Сам Дорренс став мерцем наступним. Його провалля

проковтнуло. Летів недовго, і ми чули той тріск, що душу

холодить. Шию зламав — ось і фінал. Йому було двадцять

шість років, і наречена десь чекала — та годі з тим, закрита справа.

А життя — то п’явка в горлі, то провалля, й мимоволі

ми усі впадем туди. А життя — то суп, в якому

овочами є ми всі. Філософія чи ні?

Не зважай, вже надто пізно, годі мертвих рахувати,

у дупель п’яний я. Що ж, врешті ми дійшли туди, хлоп’ята.

А тепер таке скажу вам.

Коли ми видерлись на насип — нарешті понад глушиною —

то вже були в могилі Ростой, техасець (як там його звали?),

Дорренс і Тіммонс, трохи інших. Потім і решта полягли від

лихоманки, котра в мить дотла повипікала тіло й зеленою

зробила шкіру. Тож до кінця дійшли ми троє — то Меннінг

був, Ревойс і я. Нас лихоманка теж палила,

та ми самі її убили, перш ніж вона