Читати книгу - "Чорна дошка"

Лесь, тамуючи біль, добрів до хліва та присів під стіною, аби віддихатись. Невдовзі молодик, що працював на городі, задоволений собою поволік до хати Стецюків чималий мішок.

— Єсть, товаришу командир! Знайшов куркульський сховок!

«Ай-я-яй, — мислив Терновий, — що ж дядько Дмитро такий необачний? Що ж він так погано сховав?»

Його бідкання за хвилю припинились, бо із хати спочатку вилетів розгублений червоноармієць, той, що радів знайденому. За ним з’явився Заболотний, котрий незадоволено виніс надвір той самий мішок і посеред подвір’я висипав із нього каміння. Взяв одну каменюку, підкинув її в руці та замахнувся на червоноармійця. Той присів та примружив очі, чекаючи на покарання. Але начкомнезам пожбурив камінь за паркан, спочатку один, а затим ще кілька — зривав злість.

Терновий подумки посміявся з того жарту, що його придумав Дмитро, й підвівся, аби вже йти, як із хати вибігли босоногі хлопчики й спинились, перелякані, навпроти ґанку. Чекали, тулячись одне до одного. Вони не відчували холоду, стоячи на промерзлій землі. Вони не плакали, насупившись дивилися на двері. Ярину та її чоловіка, як і бабуню, виштовхали прикладами, а за ними вивели на подвір’я Пляму.

— Надумали дурити нас? — питав Калюжний. — Спеціально, аби ми горбатились, каміння закопуєте? Так начувайтесь тепер! Оця корова — штраф за ваш «індуський» опір.

— То сільська традиція. Коли хату будують, закопують мішок каміння на городі, щоб хата довго стояла, — пояснив Дмитро Іванович, підійшовши до Калюжного.

«Ох, і фантазер цей Стецюк», — порадів за винахідливого дядька Терновий.

Калюжний тих пояснень ніби не чув, командував щосекунди: «Оце несіть туди, оце кладіть сюди, оце паліть, оце трощіть», — розійшовся, аж пара йому зі спини йшла, і все подивлявся на свого коня, який стояв без діла на вигоні.

Пляма здійняла справжню бучу — упиралась і не бажала йти за незнайомими чоловіками. Рогата дрібно перебирала копитами, крутила головою та намагалась вдарити рогами буксирників. Хлопці на чолі з Кузьмою Заболотним пхали худобу до відкритої заздалегідь хвіртки, били її в боки, хапали за роги або гальмували, упершись у землю ногами, коли Пляма тягла їх не до виходу з двору, а до хліва. Її, врешті-решт, випхали та відвели до підводи за допомогою налигача. Його зробили з вишитого рушника, який бабуся готувала собі на смерть і який лежав уже років десять у скрині, чекаючи тієї скорботної хвилини.

Ярина кинулась у ноги Калюжному, тримала його за шкіряні краги й благала не відбирати годувальницю, грозила небесним судом та просила забрати разом із коровою її дітей. Малі кричали, бабуня, припавши обличчям до хатньої стіни, звертала молитви до Бога, який її не чув за усім цим галасом. Буксирники ширяли подвір’ям, не звертаючи уваги на людей. Лаялись між собою, жували на ходу експропрійовану здобич — квашені огірки та яблука, які доп’яли із бочки в коморі. На заваді тепер не став і бюст вождя.

— А за таке й під статтю піти можете! — махав тим бюстом Заболотний. Натякав, що нікому не дозволено вождями придавлювати квашню. Вожді — то для милування й поклоніння.

Дмитро підвів із колін дружину.

— До нужника не лазили ще, — сповіщала бабуся, коли буксирники подались на город і звідти гукали один одному. — Чого б свої рила ще й туди не впхати?

— Я закопала глечик зерна біля гноярки, — знесилено мовила Ярина чоловікові й дивно посміхнулась.

Той зміряв її суворим поглядом, хотів був насварити за такий необачний крок, але жінка пояснила:

— Знайдуть та й не будуть більш шукати. Їм же ж, аби знахідка.

Саме за цими поясненнями пролунало бадьоре: «Єсть!»

З-під довгого щупа, яким орудував той, хто крикнув «Єсть», вигулькнуло перед цим однісіньке зернятко. Обличчя парубка світилось від радості так, ніби на гноярці він знайшов щонайменше закопані самим царем діаманти.

— Тут! — нісся його клич від гноярки. Він відкашлювався, бо ж давився на радощах слиною.

Усі рвонули на крик. Солдати несамовито копали, відкидаючи перегній у різні боки. Калюжний тішився, що тепер цим Стецюкам прийде логічний кінець, який принесе всім знедоленим та нужденним щастя й процвітання. Докопавшись до невеличкого глечика, червоноармійці розчарувались. Не вірячи, що весь сховок — це якийсь самотній жбан, буксирники перекопали гноярку вздовж і впоперек кілька разів. Більше ані зернинки.

Схопивши знахідку, Калюжний підійшов швидким кроком до Ярини, затис надтріснутий глечик у руці, ніби хотів його задушити, та з розмаху вліпив жінці по обличчю. Вдарив не долонею, а кулаком. Жінка, замість боронитись, схопила за руку Дмитра, який блискавично став на захист і вже підвів вгору лікоть.

— Не треба, — благально і разом із тим наказово мовила до чоловіка, а Калюжному кинула, як собаці кістку: — Так, це я закопала. Заради дітей. Чим їх тепер годувати? Хіба кров’ю.

— Суко! — просичав Калюжний та, свиснувши, дав наказ збиратись.

Окрім глечика із пшеницею, на підводи погрузили діжу з огірками та яблуками, десять качанів капусти, піввідра буряків і два мішки дрібної барабольки. Вже коли торбохвати мали рушати з місця, у відчинені ворота залетів Заболотний. Він, шкірячись, облапав спочатку Дмитра, за ним черга дійшла до Ярини. На руках у жінки сидів малий Юстин.

— Що, Кузьмо Лукичу, весело вам ведеться за теперішньої влади? — запитала Ярина.

— Та все веселіше, як у тюрмі, — відповів той та наказав поставити малого на землю. Обмацав брудними руками Юстина, і той від цих лапацонів почав плакати.

— А де дівки? — зненацька запитав Заболотний у Дмитра.

— Немає. Городські вони. Не для тебе ростились, — відказала замість чоловіка Ярина, поправляючи на голові хустину. У неї на скроні підпухло й почало синіти.

Підводи рушили, і Заболотний, злякавшись залишатись сам на сам із обдертими до нитки селянами, стрімко побіг навздогін.

Терновий мовчки перетинав Стецюкове подвір’я. Проходячи повз ґанок, на якому стояла Ярина, почув від неї пекучі слова:

— Є про що писати? Га? Про доблесть їхню, кажеш, пишеш. Ну-ну. — А далі пошепки, ніби й не до Леся: — Свої своїх же і їдять. Станемо ми вам поперек горла. Нас повбиваєте і самі жити не будете, — а тоді голосно додала: — Батькові вітання передай. І матері.

Зачинила двері й промовила:

— Хороші люди, а син із конателями знюхався.

Дмитро нічого не сказав на захист Леся. А що тут скажеш? «Він, звичайно, з конателями не знюхався, як зопалу сказала Ярина, але й поперек їм нічого не казав. — І тут-таки Дмитро сам собі заперечив. — Як тут поперек скажеш? Хіба то буде останнє слово».

— Нічого Бога гнівити, — звернувся