Читати книгу - "Чорна дошка"

Цілу ніч Лесь гарячково, ніби під чиюсь диктовку, занотовував кожну подробицю, втискував дрібнесеньким почерком історію в записник, схожий за розміром та кольором на Євангеліє у шкіряній палітурці. Тішився, що аркуші в тому нотатнику тонкі, мов шовкові панчохи панночки. Такі, аж якщо сильніше натиснути на олівець, написане відкарбується на наступних сторінках, правда, самими лиш рівчаками слів, їхніми тінями, нагадуванням, їхньою нечутною луною. А якщо аркуші тоненькі, то їх значно більше, ніж у тих записниках, де папір цупкий. Та частина щоденника, яка вже наповнилась нечіткими літерами, ніби розпухла від тих літер, набубнявіла змістом, обважніла смислом. Інша ж, цнотлива, виглядала тоненькою, мов тендітна балерина, а на додачу такою ж, як та балерина, білою, якщо подивитись на зріз. Ніби ото була-була пустотлива в’юнка юнка, гладенька на дотик, а тоді враз, почувши якусь гірку правду, перетворилась на обшарпану життям, обвітрену буревіями, посірілу од горя й розпухлу від голоду стару. Списані листки на зрізі відгонили сірувато-жовтим, якимсь мертвецьким кольором, розчепірились за рахунок мікроскопічних розривів кутики сторінок. Ті бахромисті подоли нотаткових аркушів походили на гриби, що ростуть на дереві.

Терновому тьмарилось в очах, його блокнот набирав неприродних обрисів, робився то схожим, як оце зараз, на трутовик, то перетворювався на невеличку труну, обтягнену брунатною шкірою. Але Леся це ніби й не обходило. Єдине, чого він зараз боявся, що аркуші в тому блокноті закінчаться, що підступно не вистачить чистих шматочків, що не буде куди записати щось вельми важливе, щось конче необхідне. Тому щораз перегортав ще не списану частину, перевіряв, пересвідчувався, що ще є де класти ту правду, ще стане того порожнього нотатника.

Заснув під ранок, не в силах підвестись із підлоги. Спав донизу животом, підібгавши під груди руки із затисненим олівцем, а щокою приклавшись до брунатного записника.

Тим часом, залишившись наодинці, родина Стецюків не сумувала, а раділа, адже антихристи не знайшли зерна в тих сховках, які зробив Дмитро.

— Розумна в мене жона, — обняв Ярину та поцілував її в підбиту скроню. — Розумна і смілива.

— І Юсть шмілівій, — защебетав Юстин.

— Ще й який сміливий, — підхопила його Ярина. — Як зерно боронив — визбирував по підлозі.

Ярина згадала щось, посадовила хлопчика на ліжник та взялась за віника. Вимела чисто хату. Вночі вибирала зі сміття зернини.

— Як там Натуся й Оксанка? — вголос думала бабуся. — Чи хоч ніхто в них того хлібця, що зібрали в дорогу, не одняв?

— Мамо, хочу хлібця, — запросив Андрійко.

— Мамо, хочу моні, — згадав про Пляму Юстин.

— Моні вже не дам, дитино. Але все в нас буде добре, — заспокоювала Ярина дітей. — Потерпіть день-два, мама хлібця спече. Лиш нікому-нікому не кажіть про це.

Ярина мізкувала, як той хліб пектиме, бо ж ходитимуть окаянні попід вікна — заглядатимуть, чи ж варить що, чи ж пече.

Дмитро забив дошкою розбите вікно, і в хаті зробилось темно, як у льосі. Андрійко довго вовтузився на постелі, зринали в нього перед очима ті чоботиська, а під ними зерно — розпластане та потрощене. Маленький Юстин заснув миттєво, і снився йому той обіцяний мамою смачнючий хліб з темною скоринкою та духмяним м’якушем, з якого можна ліпити коників або й зайців.

Юстин уперше за все життя бачив сон, який зміг запам’ятати. До цього старші, прокидаючись, розповідали, що їм намарилось за ніч. А найменший слухав і дивувався. У нього все відбувалось просто — закрив повіки, стало темно. Відкрив — проясніло. От тобі й всього сну. А тепер, після того як Юстина охопила тепла темрява, до його сну увірвався смачний хлібний запах. Із запаху й почався сон. Він ніби огортав хлопчика й навіть годував собою. Ласуючи тим духмяном, Юстинко наважився уві сні роздивитись, звідкіля ж це так пахкотить. І лише він захотів побачити що до чого, як картинка сама зринула невідомо звідкіля.

Сновиддя

Он, біля печі, стоїть мама. Порається рогачем, заштовхуючи подалі форми з жовтуватим пухким тістом. Мама посміхається до Юстина, витирає рукавом піт з чола. Її біла хустинка по-смішному зав’язана так, що кінчики стирчать на лобі, мов заячі вушка. Хлопчик сміється з мами, тицяючи маленькими пальчиками у її бік. Мама показує синові «іде коза рогатая», і він ховає личко під подушку. За мить визирає звідти — усмішка все ще не сходить з його обличчя. Мама одну за одною вкладає до печі форми. І вже тих форм стільки, скільки ніколи у їхній хаті й не водилося. Юстин не уміє рахувати, але ж знає — стільки, як ото мама накладає, і до печі не влізе. А воно влізає. Малий придивляється, напружує зір і, врешті-решт, сповзає із ліжка та підходить ближче до печі. Запах стає сильнішим, приємно лоскоче ніздрі. Юстинко чекає, допоки мама витягне бодай одну спечену хлібину. Уявляє той хлібець — з хрумкою темною скоринкою, а всередині — запашний м’якуш, з якого Андрійко вміє вправно ліпити коників, перед тим як покласти до рота.

Мама дивиться на сина з висоти свого зросту, підморгує йому, а тоді манить до себе. «Йди сюди, дитяточко, ходи сюди». Що ближче наближається до матері Юстинко, то більш хоче їсти і то більше не впізнає свою неньку. Опиняється у чиїхось міцних руках, бо ж та, що лиш хвилиною тому була мамою, стала зовсім незнайомою тіткою. Юстинко голосно плаче. Жінка притуляє хлопчика до грудей і обіцяє нагодувати хлібчиком. «Лиш трішечки треба почекати, доки ці спечуться», — каже вона і повертає малого так, щоб він бачив, що робиться в печі.

Малюк тягнеться личком до отвору, його обдає гарячий дух, кидає в нього приском. Він чує, як потріскує вогонь у печі, і на секунду замислюється над тим, що якщо в печі ще є вогонь, то хлібчик згорить. Він хоче про це повідомити тітці, яка нещодавно була його мамою, але не встигає, бо та садовить його до порожньої форми та швидко рогачем впихає ту форму до пекельної нори.

Юстин дивується, що його не охоплює полум’я, що йому не боляче, а лиш трішки спекотно та мулько. Очки ріже від яскравого вогню. Згодом хлопчик звикає до цього світла і вже може бачити, що в інших формах знаходиться не тісто і навіть не вже випечений хліб, а діти.