Читати книгу - "Подорож на край ночі"

розповідав Альсід про свою провину, яка полягала в завеликій душевній щедрості, то пильніше я придивлявся до нього, до його тоненьких виплеканих вусиків, кумедних брів, сонцем обпеченої шкіри. Сором'язливий Альсід! Скільки ж він мав ощадити на своїй убогій шіатні й на жалюгідній потаємній торгівлі протягом місяців та років у цьому пекельному Топо! Я й не знав, що йому відповісти, не мав потрібного досвіду, але в нього було таке шляхетне й щедре серце, що я з сорому почервонів. Проти Альсіда я лише безсиле, тупе і пусте створіння… Правди тут не сховати, все ясно.

Не зважуючись озватися до Альсіда, я раптом відчув, що негідний навіть розмовляти з ним. А ще вчора ставивсь до нього зверхньо, часом і зневажав.

— Тільки от не щастить мені, — провадив Альсід далі, не усвідомлюючи, що глибоко збентежив і присоромив мене своїми признаннями. — Уяви собі, вже два роки, як вона захворіла на дитячий параліч… Ти тільки подумай… Ти хоч знаєш, що таке дитячий параліч?

Далі Альсід пояснив, що ліва ніжка в дитини атрофована і в Бордо її лікують електрикою.

— Як ти гадаєш, вона одужає? — непокоївсь Альсід.

Я запевнив, що з плином часу, а ще коли лікують електрикою, від цієї хвороби всі одужують. Він іще розповідав про небіжчицю матір, а тоді — з великою обережністю — знову завів мову про хворобу небоги. Навіть на такій відстані боявся спричинити їй зло.

— Ти вже бачив її, як вона захворіла?

— Ні… я був тут.

— Ти скоро туди поїдеш?

— Гадаю, раніше як за три роки не зможу… Розумієш, тут у мене невеличка комерція… Це стає Жінеті у великій пригоді… Якщо я поїду у відпустку, то, коли повернусь, місце вже займуть, а десь-інде доведеться служити з якимсь іншим паскудою-офіцером.

Тож Альсід попросив дозволу подвоїти термін свого перебування в колонії, щоб замість трьох прожити в Топо цілих шість років — задля малої небоги, від якої мав лише кілька листів і оте невеличке фото.

— Найбільше я журюся тим, — знов озвався Альсід, коли ми полягали, — що в неї нема нікого, хто б міг брати її на вакації. Для малої дитини це дуже тяжка річ…

Альсід вочевидь линув духом у високості, нескуто ширяв там і, грубо кажучи, вже братався з янголами, хоча навіть знаку не подавав. Майже без сумнівів пожертвував дівчинці, тій далекій незнаній родині, роки тортур, роки жалюгідного конання серед нудьги та спекоти і не ставив жодних умов, не торгувався, не мав ніякого інтересу, лише жагу доброго серця. Він пожертвував тій далекій дівчинці стільки ніжности, що її вистачило б, аби переінакшити ввесь світ, але ніхто того не бачив.

Альсід ураз заснув, свічка ще горіла. Я підвівся, щоб при світлі придивитися до нього. Він спав, як сплять усі люди. Мав звичайне, пересічне обличчя. А було б, зрештою, непогано, якби ми навчились відрізняти лихих людей від добрих.

Дістатись у джунглі можна було двома способами: або прорубувати в хащах тунель, мов той пацюк, що прогрібає собі ходи в копиці сіна, — це задушливий спосіб, і я невдоволено форкнув, — або, вмостившись у довбанці, з мукою плисти на веслах угору, звиватися між зарослих річкових берегів і нетерпляче чекати вечора, а вдень, не маючи ні притулку, ні захисту, пряжитись під невблаганним сонцем. І, нарешті, очманівши від негритянського джерготання, доплисти куди треба.

Щоразу, коли ми відпливали, веслярам був потрібен певний час, аби запрацювали ритмічно й злагоджено. Точилася суперечка. Ось перша лопать занурилась у воду, лунають два чи три ритмічні протяжні крики, відгукується ліс, дзюрчить позаду вода, човен ковзає, ось уже працює два весла, три, хтось іще сперечається, лопотять хвилі, уривається мова, озирнешся — позаду простерлось, відступаючи, море, попереду супроти човна й зусиль — гладенький річковий простір, удалині ще бовваніє на причалі Альсідова постать, сержанта от-от огорнуть річкові випари, на ньому шолом, величезний, мов дзвін, іще видно голову, кружальцем сиру ясніє обличчя, а тіло в мундирі розмите й невидне, немов уже розчинилось у химерному безневинному спогаді.

Оце й усе, що зосталось у мене від Топо.

Чи довго ще боронився розпечений хутірець від підступної річки з жовтою, каламутною водою? Чи стоять іще й досі ті три хижі, де повно бліх? Чи новий Грала і незнаний Альсід і далі ведуть нових стрільців у примарні битви? Чи й тепер існує те непретензійне судочинство? А вода, яку там намагаються пити, і досі така затхла і тепла? Така, що, виливши, тиждень гидуєш власним ротом?.. І таки нема холодильника? І далі точаться битви між дзижчанням москітів і хіною, від якої джмелі гудуть у вухах. І п'ють сульфат? Хлоргідрат? А передусім: чи існують ще негри, що сохнуть і прищавіють у тому казані? Навряд…

Може, цього всього вже нема, якось увечері, коли налетів торнадо, крихітка Конго своїм могутнім мулистим язиком мимохідь злизала пункт Топо й настав кінець, усе пропало, навіть назва зникла з географічних карт, і, власне, тільки я ще згадую Альсіда… Його забула навіть небога… Лейтенант Грапа ніколи не побачив рідної Тулузи. А ліс, віддавна чатуючи на дюну, дочекавшись дощового періоду, відвоював утрачене і все проидушив тінню височезних червоних дерев, навіть ті несподівані дрібні піщані квіти, які Альсід не дозволяв мені поливати… І нема вже нічого.

Ті десять днів, поки ми піднімалися річкою, я не забуду ніколи… Вмостившись у човні, я дививсь, як крутяться каламутні, жовтаві вири, як спритно, уникаючи зіткнення, вишукує пірога невидні протоки поміж величезними купами гілля, що дрейфувало річкою. Божевільна, каторжна робота.

Тільки-но западали сутінки, ми розташовувались табором на кам'янистих виступах берега. Нарешті якогось дня вилізли з клятого тубільного човна і вузенькою ледь помітною стежкою, що звивалась у зеленому задушливому мороці, ввійшли в ліс. Тільки де-не-де з найвищих бань цього безмежного листяного собору пробивались поодинокі сонячні промені. Страхітливі повалені дерева не раз перегороджували стежку, й ми мусили їх обминати. Всередині грубезних стовбурів цілком могло б їздити метро.

Аж ось нам засліпило очі яскраве світло: ми опинилися на викорчуваній ділянці й мали дертись угору, — ще одне зусилля. Вершина, на яку ми ступили, здіймалася над безкраїм лісом, що здиблювавсь жовтими, червоними й зеленими шатрами, затопив пагорки та долини й був такий самий неосяжний, як небо і море. Чоловік, до якого ми йшли, жив, як мені показали, ще трохи далі, в наступній неглибокій долині. Він уже чекав нас.

Свою хатинку той чоловік поставив між двома високими скелями, що, пояснював він, мали захищати її