Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Альсідові вже набридло мене чекати. Він був трохи роздратований і, мабуть, саме моя гостина в лейтенанта Грали спонукала його до щирости. До чого ж буває огидна така щирість! Я й не просив, а він змалював мені Грапу як купу смердючого лайна. Я відповів, що теж такої думки. Натомість і Альсід не бездоганний: нехтуючи військові приписи, ба навіть усупереч їм він торгував із неграми довколишніх джунглів, а також із тими дванадцятьма стрільцями свого війська. Не знаючи жалю, він забезпечував цей маленький світ фабричним тютюном. Коли вояки одержували свою частку тютюну, від їхньої солдатської платні нічого не лишалось, усе було викурене. Дехто навіть курив у борг. На Грапину думку, з огляду на мізерну масу грошей у регіоні, ця дрібна торгівля зменшувала податкові надходження.

Лейтенант Грапа з обачности не хотів спровокувати скандал у Топо за свого врятування, але зрештою, може, з заздрощів став невдоволено кривитись. Він, звичайно, волів би, щоб усі мізерні фінансові засоби тубільців ішли на податок. Що ж, кожному своє, в кожного свої дріб'язкові амбіції.

Попервах стрільцям, які муштрувались лише задля Альсідового курива, практика кредитування під зарплатню видавалася трохи дивною й навіть жорсткою, але копняки в зад привчили їх і до цього. Тепер вони навіть не намагались отримати гроші, а любісінько прокурювали їх наперед, посідавши біля Альсідової хижі серед дрібних яскравих квіточок у перерві між двома уявними вправами.

У Топо, хоч який невеличкий був той пункт, усе-таки співіснували дві форми цивілізації: наближена до римської система лейтенанта Грали, що батожив підвладних, аби просто стягувати данину, з якої, за словами Альсіда, без жодного сорому виділяв частку й собі, і куди складніша власне Альсідова система, де вже проступали ознаки другої цивілізаційної стадії — зародження в кожному стрільцеві покупця, поєднання військового примусу й торгівлі, — ознаки набагато сучаснішої й набагато облуднішої системи — нашої.

Якщо говорити про географію, лейтенант Грапа тільки з допомогою кількох дуже приблизних карт, наявних на посту, міг оцінити величезні обшири територій, довірені його врядуванню. І тим паче не мав жодного бажання дізнатися про них трохи більше. Зрештою кожен знає, що таке дерево і ліс — їх он видно навіть іздалеку.

Ховаючись у буйній рослинності й улоговинах тієї безмірної зеленої настоянки, де-не-де животіло кілька вкрай розпорошених племен, що страждали від бліх та москітів, простиралися перед тотемами й харчувались майже самою гнилою маніокою, — племен воістину примітивних і по-невинному канібальських, прибитих нуждою, нищених тисячами напастей. Навіщо ми вдерлися до них? Ніщо не виправдовує страшних і безславних колонізаційних війн. Я згадав, як, скінчивши своє судочинство, Грапа враз обернувся до моря й задивився на обрій, на ті невидні краї, звідки колись приплив і куди, як не станеться лиха, коли-небудь таки повернеться…

Хоч якими близькими, а зрештою навіть приємними стали мені ті місця, годилось подумати й про те, щоб покинути Топо й добиратись до обіцяної факторії, кілька днів плисти річкою й продиратися джунглями.

З Альсідом під кінець ми заприятелювали. Навіть спробували половити разом рибу-пилку, тих своєрідних акул, якими аж кишіло перед хижею. Альсід виявивсь такий самий невправний рибалка, як і я: ми нічогісінько не спіймали.

З меблів у Альсідовій хижі були тільки його складане ліжко, моє ліжко та кілька чи то повних, чи то порожніх ящиків. Як на мене, завдяки своїй дрібній торгівлі він збив чималий капіталець.

— Куди ти грошву діваєш? — не раз дратував я його. — Де ти ховаєш те нечисте золото? Може, як повернешся, виллєш із нього фігурку нубійського божка?

Принаймні разів із двадцять, поки ми наминали незмінні консерви в томаті, я задля розваги змальовував уявні картини його феноменального туру по борделях після повернення в Бордо. Альсід мовчав, тільки всміхався, немов і справді тішачись моїми балачками.

Окрім військової муштри та судових процесів, у Топо й справді нічого не відбувалося, тож за браком інших сюжетів я мимоволі дедалі частіше вдавався до свого вже згаданого жарту.

Наостанок у мене з'явилося бажання написати панові Путі й позичити в нього трохи грошей. Альсід пообіцяв одіслати мого листа найближчим рейсом «Папаути». Письмове приладдя Альсід тримав у коробці з-під печива — точнісінько такій, як та, що я бачив у Бранледора, — геть усе було однаковісіньке. Отже, сержанти надстрокової служби мають однакові звички. Та побачивши, що я наміряюсь відкрити коробку, Альсід, неабияк здивувавши мене, зробив рух, аби мені перешкодити. Я збентежився. Не знав, чому він не дозволяє заглядати до коробки, й зразу ж поклав її на стіл.

— Ет, та відкривай уже! — зрештою промовив Альсід. — Дарма, відкривай!

Одразу на споді віка я побачив фото маленької дівчинки. Тільки сама голова, дрібненьке личко, досить миле, з довгими кучерями — саме так підстригали дівчаток у ті часи. Я взяв папір та ручку й чимшвидше опустив віко. Збентежився від власної нескромности, а водночас запитував себе, чого сержант отак сполошився.

Певне, це донька, про яку Альсід досі уникав зі мною говорити. Я ні про що не запитував, але чув, як він позаду намагається розповісти мені про те фото. В голосі його вчувалося дивне, доти мені не знане тремтіння. Альсід затинавсь. Я вже не знав, де подітися. Годилось допомогти йому, полегшити признання. А я тим часом не знав, на яку ступити. Був певен, що слухати ті признання буде тяжко. Сказати правду, я й не хотів їх чути.

— Пусте! — почув я нарешті. — Це братова донька… Вони обоє загинули…

— І батько, і мати? — Так, обоє…

— Хто ж її зараз виховує? Твоя мати? — запитав я, вдаючи, ніби зацікавився.

— Матері теж уже немає на світі… — Тоді хто?

— Таж я!

Альсід хихикнув і побуряковів, немов сказав щось зовсім непристойне. Й квапливо заговорив:

— Стривай, я зараз тобі поясню… В Бордо я віддав її виховати черницям… Але не тим, що піклуються про злидарів, розумієш? А тим, що про заможних… Я сам про те дбаю, тож тут усе гаразд. Хочу, щоб їй нічого не бракувало! Вона зветься Жінета… То мила, ласкава дівчинка, такою, власне, була і її мати. Жінета пише мені листи, добре вчиться, тільки, знаєш, такі пансіони дуже дорогі. Надто тепер, коли їй уже десять років… Я б хотів, щоб вона навчилася ще й гри на піаніно… Ну, що ти скажеш про піаніно? Це ж добре, коли дівчина вміє грати на піаніно… Хіба не так? І знає англійську мову… Адже англійська згодиться? Ти от знаєш англійську?

Що довше