Читати книгу - "Великий Мольн"

Опівночі, лишившись сам на безлюдній вулиці, я питаю себе, що означає ця нова дивна історія. Я йду попід будинками, схожими на вишикувані в ряд картонні коробки, в яких спить стільки людей. Раптом пригадую, яку ухвалу я прийняв місяць тому: колись о першій годині ночі вирушити туди, на бульвар, обійти будинок, відчинити садову хвіртку, пробратися, мов злодій, у дім і спробувати розшукати бодай якийсь слід Загубленого Маєтку, аби ще раз побачити його, тільки побачити… Але я втомився. Я голодний. Я теж поспішав перевдягтися перед театром і не встиг повечеряти… Розхвилювавшись, я, перш ніж лягти, довго сиджу на краєчку ліжка й відчуваю невиразні докори сумління. Чому?

Ось іще що слід зазначити: вони не захотіли, щоб я їх провів, не сказали своєї адреси. Та я йшов за ними так довго, скільки міг. І дізнався, що вони живуть на вуличці неподалік від собору Паризької богоматері. Але в якому будинку?.. Я здогадався, що вони швачки чи модистки.

Потайки від сестри Валентіна призначила мені побачення на четвер, о четвертій годині, біля того самого театру, в якому ми побували.

— Якщо я не прийду в четвер, — сказала вона, — чекайте мене там у п'ятницю о тій самій годині, потім у суботу — і так щодня, поки я прийду.

Четвер, 18 лютого. Я вирушив на побачення з нею. Вітрюган жене дощові хмари. З хвилини на хвилину піде дощ.

Я йду огорнутими сутінню вулицями, відчуваючи якийсь тягар на серці. Впала перша крапля дощу. Боюсь, що злива завадить їй прийти. Але здіймається ще дужчий вітер і знову розганяє дощ. Високо у вечірньому небі, то сірому, то ясному, велика хмара, мабуть, відступила під натиском вітру. А я тут, на землі, чогось чекаю.

Біля театру. Минає чверть години, я певен, що вона не прийде. Стою на набережній і бачу, як удалині, по мосту, яким вона мала б прийти, тягнуться вервечки людей. Я проводжаю очима всіх молодих жінок у чорному, які йдуть з того боку, і відчуваю мало не вдячність до тих із них, хто довше за інших зберігає схожість з нею, вселяючи в мене надію…

Чекаю цілу годину. Вже стомився. Настає вечір, охоронець порядку тягне до сусідньої дільниці якогось бешкетника, що голосом повішеника кидає йому в обличчя всі лайки, всі образи, які тільки знає. Поліцейський аж зблід від злості, але мовчить… Тільки-но переступивши поріг дільниці, він починає стусати свою жертву, потім зачиняє за собою двері, щоб донесхочу віддухопелити сердегу… Мені приходить у голову жахлива думка, що я відмовився від раю й тепер тупцюю на краю пекла.

Стомившись чекати, я простую на вузеньку вуличку між Сеною та собором Паризької богоматері — розшукувати їхній будинок. Самотньо ходжу сюди-туди. Час від часу з дверей виходять то служниця, то господиня й під дрібним дощем ідуть до крамниці зробити до настання ночі свої покупки… Ні, тут ніхто не чекає на мене, і я йду звідси… Крапотить тихий світлий дощик, який мовби затримує наближення вечора; я повертаюсь на місце побачення. Тепер тут куди більше людей — просто снує чорний натовп…

Здогади. Розпач. Утома. Я хапаюсь за одну тільки думку: завтра. Завтра о тій самій годині, на тому самому місці я знову чекатиму. І мені кортить, щоб це завтра якнайшвидше настало. З прикрістю думаю, що попереду ще сьогоднішній вечір, я не знаю, як мені згаяти завтрашній ранок… Та хіба сьогоднішній день забариться скінчитись?.. Повернувшись додому, я сідаю біля каміна й слухаю, як кричить продавець вечірніх газет. Безперечно, зі свого будинку, що загубився десь у місті, біля собору Паризької богоматері, вона зараз теж його чує.

Вона… Я маю на увазі Валентіну.

Вечірня нудьга, якої я сподівався уникнути, звалилась на мене з усім своїм дивним тягарем. Час збігає, сьогоднішній день наближається до кінця, і мені так хочеться, щоб він якнайшвидше скінчився; але ж десь є люди, що поклали на цей день усі свої надії, всю свою любов, усі свої останні сили. Хтось зараз помирає, в когось минає строк платежу, — і вони мріють про те, щоб ніколи не настав завтрашній день. Є люди, в яких це завтра націлилося, мов докір сумління. А дехто стомився, і хоч би яка довга була ніч, вона не принесе їм бажаної полегкості. А за яким же правом я, хто змарнував свій сьогоднішній день, наважуюсь кликати це завтра?

У п'ятницю ввечері. Я гадав, що зможу далі написати: «Я так і не зустрів її». І все на цьому скінчилося б.

Але сьогодні, о четвертій пополудні, я, підходячи до театру, побачив її. Тендітна й поважна, вся в чорному, але з напудреним личком і в комірці, через який вона схожа на П'єро, що провинився. Вигляд у неї страдницький і лукавий водночас.

Вона прийшла тільки для того, аби сказати мені, що зараз же піде, що ми більше ніколи не побачимося.

…………………….

Одначе надворі споночіло, а ми обоє ще повільно ходимо по піщаних алеях парку Тюїльрі. Вона розповідає мені про себе, але так невиразно, що я погано розумію. Про свого нареченого, який так і не одружився з нею, Валентіна каже: «Мій коханець». Гадаю, вона так висловлюється навмисне, щоб зачепити мене за живе, щоб мене відштовхнути.

Деякі її фрази не дуже мені сподобалися: «Ви не повинні мені довіряти. Я завжди робила самі тільки дурниці».

«Я блукала по дорогах зовсім сама».

«Я довела свого нареченого до розпачу. Я кинула його, бо він надто захоплювався мною; він бачив мене лише такою, якою я йому уявлялася, а не такою, якою я була насправді. А в мене є стільки вад! Ми були б нещасливі».

Я щоразу ловлю її на тому, що Валентіна прагне видатися набагато гіршою, ніж вона є. І думаю, ця дівчина намагається сама себе переконати, що вона мала слушність, коли вчинила те безглуздя, про яке розповідає, переконати себе, що не повинна ні за чим жалкувати, бо не заслуговує того щастя, яке відкривається перед пею.

— Мені у вас те подобається, — сказала Валентіна іншого разу, затримавши на мені погляд, — мені у вас подобається те, що ви чомусь будите в мене спогади…

І ще:

— Я й далі кохаю його більше, ніж