Читати книгу - "На запах м’яса"

«Дах їде…» – Майка скрутилася на жорсткому, незручному ліжку, відвернулася до стіни, заткнула вуха навушниками, заплющила очі, натягнула ковдру на ніс, щоби не відчувати страшного солодкувато-нудотного запаху.

На другий день зранку її оглянув уже інший лікар – немолодий, з непробивною маскою на неголеному лиці: звелів лягти на гінекологічне крісло, довго мацав живіт, виписав купу направлень на аналізи й обстеження, і коли Майка врешті наважилася запитати: «Що в мене?!» – відповів достатньо привітно:

– Зробимо все можливе. Принаймні за МРТ, кольпоскопію, біопсію не платитимете. А там подивимося… Зарано засмучуватися. Спочатку розберемося з діагнозом.

– А з діагнозом розбиратися… довго?

– Зо два тижні. Мінімум – днів десять. До нас пацієнтки приїжджають уже обстеженими. А ви, вибачте, через чорний хід. Ніяких аналізів, тільки УЗД. Що мені це УЗД?! Папірець! Але… за вас просили. Тож обстежуйтеся.

За десять днів перше грудня. Були б у Майки кулькова ручка й блокнот, кожний день би описала коротко, гірко.

21 листопада – здаю аналізи, без яких не беруть біопсію: мазки на генітальні інфекції, кров на реакцію Вассермана, ВІЛ, гепатити В і С. Ліду забрали на операцію. Мама приходила. Андрій… не дзвонив.

22 листопада – знову аналізи. Завтра на біопсію. Ліда в реанімації, бабцю хочуть виписати, питали контакти родичів, а бабця плаче. Мама приходила. Андрій… не відповідає.

23 листопада – біопсія: зсередини відщипують шмат тканини. Ніколи не було так боляче, кров тече. Запевняють: нормально. То через викидень. Нема вже дитинки. Страшно. Ліда ще в реанімації, кажуть, що операція пройшла успішно, завтра переведуть у палату. Бабцю забрали сусіди, а бібліотекарку готують до операції. Мама приходила. Андрій уже мав повернутися з відрядження. Сьогодні. Набираю його номер, та «абонент поза зоною»…

24 листопада – підвищилася температура після біопсії. Запевняють: нормально. То через викидень. Але МРТ робити не можна. Бібліотекарку забрали на операцію, півгодини по тому примчав її чоловік із Яготина. Плакав під палатою, наче не встиг попрощатися. Жінка з Василькова обійняла його. Я бачила. А Ліду так і не перевели з реанімації. Невже не підніметься?… У неї ж тільки міома. Лікар сказав: у мене теж скоріш за все міома. Санітарки не встигають чисту білизну на ліжках міняти: на Лідиному тепер сумна жінка з Броварів лежить. Не хочу з нею розмовляти. На бабчиному – учителька з Макарівського району. І з цією не балакатиму. На ліжку бібліотекарки – геть старенька бабуся з якоїсь Петрівки. Тій води подавати не треба – поруч юрба родичів крутиться. Забігли, бабусі на тумбочку віз продуктів виклали, усіх жінок у палаті шинками-пиріжками попригощали, анекдотів понарозповідали, щоби настрій підвищити, одну з бабусиних дочок на чергування залишили й вимілися. Мама приходила. Андрій… мовчить. Покинув?…

25 листопада – не знаю… Не знаю – хто, де? Сорок. Маю сорок градусів гарячого життя другий день поспіль. Мама не відходить. Жінка з Василькова їй пояснила авторитетно: «Якщо температура не впаде, значить, це точно він – рак». Мама потайки втирає сльози. А я думаю… Що та жінка з Василькова… Що вона тут помирає, клята! І хоче, щоби всі навкруги померли! Я б убила її зараз же, якби могла на ноги зіп’ястися. «Мамо… – шепочу. – Мені ніхто не дзвонив? СМС немає?» «Ні», – хитає головою мама. Я не вірю. Андрій відгукнеться. Він же з тих, з лівих… Вони ж жили рвуть на своїх зібраннях, щоби всім… добро…

26 листопада – градусник бреше. Які тридцять вісім? Я ж відчуваю – сорок! У дупу роблять якісь уколи, на зап’ястку пробили дірку для крапельниць, залишили в ній катетер, щоби щоразу не шукати вену. Жінок із Василькова перевели в іншу палату. Обох. На ліжку однієї тепер лежить прооперована бібліотекарка з Яготина. Поряд із нею чоловік. Він її любить. Я бачу. Мама каже, що температура падає. Ну, нащо вона бреше? Санітарка зайшла, прошепотіла мамі на вухо: «Ліда померла». Як же так? У неї ж тільки міома! Як у мене… Я похолола. Мама каже: «Тепер температура нормальна».

27 листопада – хочу повітря. Плачу й прошу маму: «Принеси теплий одяг, хочу вийти». Мама згадує про Луцика, мовляв, Григорій Іванович не радить підніматися. Я пнуся підвестися тієї ж миті. Мама здається, і я вже перелічую: вовняну шапку, пуховик, шалик, светр, чобітки, теплі колготки, джинси… Усе в гуртожитку. І рюкзак там. Сьогодні ж… Благаю… Мама йде, з’являється медсестра – завтра на МРТ. Я питаю про Ліду. Медсестра – кремінь: «Нічого не знаю… Певно, виписали». Бібліотекарка вже піднімається. Чоловік тримає її під пахви, вона один крок, другий… Хіба я гірша? Встаю, поки мами немає. Та нічого… Ще не охляла. Голова обертом, беру суденце з власними сцяками, несу до туалету в коридорі. На посту сидить медсестра: «Гілка, завтра на МРТ!» Та пам’ятаю… Лишаю судно в туалеті, сідаю на унітаз, набираю Андрія… «Абонент тимчасово недоступний…» Увечері мама привозить одяг, і я одразу пнуся з нею надвір. Мамі холодно, а мені кльово. Хотіла закурити при мамі, та чомусь стало соромно. «Сусідку мою по гуртожитку бачила?» – питаю маму. Не бачила. Комендантша кімнату відімкнула. А сусідки не було. Їх уже нікого нема. За тиждень не подзвонив ніхто… Уже забули…

28 листопада – МРТ, лікар сухо пояснює: результати передасть у відділення своєму колезі, який веде мене. Веде? Хто і куди мене веде?! Не знаю. Хочу надвір. Мама проситься на Харківський – їсти Луцикові наварити. «Уже сьогодні не приїжджай, – кажу. – Ти ж бачиш – я в нормі». Мама лопоче, що буде завтра із самого ранку, що привезе домашньої смакоти і картку на поповнення рахунку. Киваю – так, так. За півгодини вдягаюся, виходжу в лікарняний двір. Сідаю на холодну лаву, дістаю цигарки й бачу Ігоря Росова. Тупцяє посеред двору. «Росов! Я тут!» – гукаю. Ігор лякається, наче бачить привид. Суне до мене повільно: може, у нього були інші плани? Хотів передати яблук з апельсинами, дізнатися у довідковій службі лікарні: «Як там Майя Гілка?…» «Привіт…» – Росов видушує із себе усмішку. «Та сідай! – кажу. – Я не заразна». «Як ти?» – питає Ігор. А де іронія? Що це ми такі перелякані? «Та все кльово, – відповідаю зухвало. – За