Читати книгу - "Биті є. Макар"

Першим до кухоньки, де біля столу по-хазяйськи розсівся Макар, увійшов алкаш. Сів на стілець навпроти роботодавця.

Макар примружив око, уважніше обдивився претендента. Неголений, светр брудний, спортивні штани, мабуть, ніколи не знімає. І спить у тих штанях. Спортсмен, мать твою… Очі. Хіба що очі розумні. Не йолоп.

– У мене є вимоги, – сказав алкаш спокійно.

Макар сіпнувся.

– А! Так ти в терористи прийшов записуватися. А я заручників набираю. Різницю відчуваєш?

– У мене є вимоги… до терористів, – сформулював претендент.

– Серйозно? Ну, це позиція. У мене теж є… вимоги… до терористів. Добре… Як звати?

– Костянтин. Шнуровський. Можна просто – Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?

– Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, – пообіцяв Макар.

…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.

– Проходьте, сідайте, – наказав Макар.

Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.

– Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…

– Ви письменник? – здивувався Макар.

Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.

– Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!

– Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…

Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.

– Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину… паскуду… яка… не цінує…

Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.

– Що, не друкують? – без співчуття запитав механік.

Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.

– Та як ви тільки смієте! Друку… вали! Ви на той час ще й читати не вміли. Журнал «Жовтень»… Я тоді так захопився сільгосптематикою… Усі ці трактори… Доярки…

– Ясно, – сказав Макар.

Геракл глянув на хлопця благально.

– Може… На вашій роботі я побачу жахливий виворіт життя і на мене зійде осяяння невідворотного натхнення…

Макар зупинив погляд на благенькому піджаку пана літератора…

– А досі вас життя тільки балувало? – запитав приголомшено.

…Третім до вітальні зайшов хлопчина в бейсболці. Нічого так, жвавий. Макар аж осміхнувся іронічно.

– Ну! Давай. Колися. Хто такий? Як звати? І на який ляд тобі ця морока?

– Вова звати.

– Просто Вова?

– Нормально… – сказав Вова. – Ну… Нудно… Розумієш?

Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «Макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.

– Уже веселіше?

– Банк грабонемо? – запитав той.

Макар вишкірився.

– А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.

– А зброя…

– А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?

– Я що, хворий? – образився Вова.

Макар стояв біля вікна, дивився на голу вишню, біля якої жваво перемовлялися найманці. Віри не йняв – вийшло! Найняв собі армію, але тепер відчував не задоволення і радість реваншу – тільки гидливу відразу й презирство. «Блін, ідіоти! Продалися за копійки! Раптом щось станеться – мене винитимуть. А за що? Чому людям так до вподоби перекладати відповідальність за власні вчинки на когось? – думав. – Оці троє… А чи Марта… Хіба я її зґвалтував? Сама на шию вішалася! А чи Нані… Хіба я примушував її до почуттів? Сама… Ні, ні! Немає питань до життя. Ясно, як жити! Усе, на що людина йде добровільно, суспільство не повинне карати презирством. А я так і жив: що б не робив – тільки за доброю волею інших людей. Планка суспільної моралі – як на тій гойдалці – внизу, якщо на висоті ступінь узгодженої добровільної продажності, – хіба я ті правила встановлював? Нічір. Щодня тисячі, ні – мільйони громадян добровільно погоджуються на всілякі паскудства – несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників-ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду й повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні. То чим я гірший за них? Тим, що не бажав скніти у злиднях? Продався задорого? Ні, карати інше треба. Коли ти повертаєшся до свого дому, а дім уже не твій. Коли обманом і підлістю забирають твою власність. Коли ти навіть не знаєш, хто те падло, бо воно нічого з тобою… не узгоджувало!»

Вийшов на поріг до трійці претендентів, глянув недобро.

– Костю, Геракле, Вово… – сказав глухо. – Вітаю. Прийняті. Сьогодні о десятій вечора…

– Перепрошую, пане… – Геракл знітився. – А як нам до вас звертатися? Може, пан Інкогніто?

– Макар, – сказав механік. – Я – Макар.

– Шановний пане Макаре. – Геракл подався до роботодавця, благально зазирнув у вічі. – Одне невеличке уточнення… Перш ніж ви… ми…

– Писака грошей хоче, – сказав Костя.

– Як ви смієте звертатися до мене так… – Геракл гордо підняв до неба суху щелепу. – Я… Петрарку… в оригіналі… бачив!

– Замовкніть, Пустовоєв! – гаркнув Макар. – Бо відрахую. – Глянув на компанію. – Слухайте уважно. Двічі не повторюватиму. Зараз ви йдете додому чи куди завгодно… Мені однаково. О десятій вечора ви повинні бути на розі навпроти Генеральної прокуратури.

– А! То наша місія проходитиме під опікою правоохоронних органів? – спробував зметикувати Пустовоєв.

– …Вулиця Різницька! – Макар уже шкодував, що взяв старого. – Навпроти – житловий будинок. Отам я чекатиму на вас. Хто запізниться – може відразу повертати додому.

– А далі що? – запитав Вова.

– Далі? А це ти дізнаєшся о десятій вечора, якщо прийдеш вчасно і сам, а не з групою підтримки.

– Перепрошую! Вельмишановний пане Макаре! А з приводу… – обережно сказав Пустовоєв.

– Грошей?

– Якщо можна. Просто уточнення…

– По п'ятдесят доларів отримаєте рівно о десятій вечора. Перед початком… роботи.

– А ще п'ятдесят? – не здавався літератор.

– По закінченні доби.

– Справедливо, – кивнув Костя.

– Ти тверезим прийди, – відрубав Макар. – Все. І раджу не розпатякувати про вашу нинішню… роботу. Не писати прощальних листів і не звинувачувати у всьому продажну владу і клятий капіталізм. Бо не бачити вам зелених, як…

Макар вирішив не напружуватися і не шукати влучних порівнянь. Пішов до хвіртки – розчахнути її, викинути найманців геть. Хай збирають залишки здорового глузду і мовчать, якщо вирішили продатися так задешево.

Смикнув за ручку хвіртки й остовпів – прямо перед ним стояла міцна молодуха із дуже… дуже суворими очима. Ступила на подвір'я без запрошення. Ухопила механіка за барки…

– Пане, мені дуже потрібна ця робота, – сказала з ласкавою погрозою. – Зіні ще ніколи не платили сто баксів за добу.

– Ти… Досить! Відпусти! – смикнувся