Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

Слід особливо наголосити на тій обставині, що ці переговори однієї київської делегації відбувалися в той самий час, коли інша київська делегація вступила у Бресті в сепаратні перемовини з країнами Почвірного союзу щодо укладення мирної угоди.

Українські націонал-соціалісти як партнери Антанти

Тут не можна не сказати бодай декілька слів щодо «можливого» політичного та військового співробітництва УНР та країн Згоди. Самоочевидними тут є дві обставини. Перша – ані Антанта як військово-політичний союз, ані її лідери – Франція й Велика Британія, ані Сполучені Штати ні за яких умов не пішли би на визнання самостійного статусу УНР. По-перше, тому, що демократичні, правові держави принципово ставилися до взятих на себе міжнародних зобов’язань. По-друге, тому, що сам факт проголошення УНР грав на руку їхнім супротивникам – Німеччині та Австро-Угорщині. Самоочевидна друга обставина – надзвичайно оптимістичне, якщо не сказати більше, ставлення принаймні деяких вітчизняних дослідників до можливостей військово-політичного співробітництва по лінії «Антанта – УНР». Дарма що таке співробітництво ніколи в реальності не вийшло за межі попередніх зондажів, які ні до чого нікого не зобов’язували, – попри це є спеціалісти, які вважають, що УНР стояла чи не за крок від того, щоби увійти до складу Антанти!

Ось характерний приклад – якщо судити за рівнем обґрунтування, ніби запозичений зі «Скотного двору», мешканців якого тамтешнє керівництво переконувало в тому, що «мир» – це «війна»: «Справжнім проривом у міжнародній політиці України стало підписання у грудні 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на Півдні Росії, яка започаткувала кроки до визнання України de facto незалежною державою – Французькою Республікою». Це стало наслідком прагнень «найтісніших контактів з українським проводом» з боку країн Антанти, які (прагнення) «стали особливо помітними <…>у політиці країн Антанти щодо можливості визнання УНР як самостійної держави». Це, в свою чергу, було наслідком того, що країни Згоди влітку 1917 р., «усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, всіляко намагалися забезпечити подальше ведення війни на Східному фронті. У реалізації їхніх планів першочергове місце відводилося Україні». Результат цих прагнень європейських країн був таким: «однак перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами. Негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. – Д. Я.). Дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру»[261]. І це ще поміркований висновок! Існують судження набагато радикальніші, як-от, наприклад: «<…> незважаючи на визнання Францією і Великобританією (підкреслення наше. – Д. Я.), український уряд розпочинає переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про заключення сепаратного мирного договору <…>».[262]

Констатація

Кожен, хто уважно ознайомився з оприлюдненими документами УЦР, має право на власний висновок. Висновок, який за результатами місії пана Онацького зробила В. Соловйова, такий: «Під час переговорного процесу уряд Південно-Східного союзу повністю відкинув можливість створення «однорідно-соціалістичного» загальноросійського федеративного уряду. Невдовзі участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на ґрунт самостійності України».[263]

Висновок, на який має право і автор цих рядків, такий: усе голосіння провідників українського національно-соціалістичного руху було не чим іншим, як ідеологічним прикриттям цілеспрямованого, послідовного політичного курсу, курсу на руйнацію централізованої Російської держави, виведення її з війни, підписання сепаратного мирного договору з країнами Почвірного союзу. У цьому сенсі політичний провід УНР – поза його суб’єктивними прагненнями – був справжньою агентурою якщо не Німеччини, яка фінансувала та опікувалася ленінською зграєю, то Австро-Угорщини.

Українські Установчі збори як політична технологія

Найкращим свідченням реальних, а не декларованих цілей провідників націонал-соціалістичної України є історія зі спробою скликати так звані Українські Установчі збори для того, щоб накинути рядно легальності на їх політичні прожекти.

Головне з них, невідоме (або майже невідоме) дослідникам, сучасники подій бачили цілком ясно. Ось лише один приклад: австро-угорська армія та українське січове стрілецтво «мали відвоювати нас, «Велику Україну», та разом з Галичиною утворити Українську державу. Щоправда, то мало бути королівство, а на чолі мав стояти Вільгельм Габсбург, онук Франца-Йосифа, імператора австрійського. <…> Ми жили вістками, що приходили через кордон (російсько-австро-угорський. – Д. Я.) до нас».[264]

Якщо всіх попередніх свідчень, які підтверджують такий висновок, замало, то ось ще одне: «…серед переважної більшості членів українських фракцій соціал-демократів і соціал-революціонерів доволі міцно закріпилась була ще одна ілюзія, а саме та, що новонароджена Українська Народна Республіка (яка не була ані суб’єктом, ані об’єктом міжнародного права. – Д. Я.) своєю ініціативою у справі мирних переговорів з Центральними державами може спричинитись до припинення війни й заключення загального миру між усіма воюючими державами. <…> В кожному разі в українських соціал-демократів і соціал-революціонерів було тоді настільки почуття реальності, що вони не ховались за якісь абстрактно-теоретичні міркування і справу миру ставили в усій її реально-практичній необхідності».[265]

Січові стрільці.

Ховатись і справді не було ніякої потреби. Уся історія зі скликанням УУЗ – зайве тому підтвердження. 11 листопада на надзвичайному засіданні Малої ради законопроект про скликання УУЗ представляв О. Севрюк. Після короткого обговорення МР ухвалила: «право брати участь в Українських Установчих зборах» мають «громадяни Російської республіки» (!!!) І це не жарт – це протокольний запис.

Друге рішення – «рештки голосів кожного списку, на бажання виборців даної округи, можуть бути з’єднані з рештою голосів різних партій в інших округах». Третя світового значення інновація містилася у постанові Української Центральної ради щодо затвердження Закону про вибори до Українських Установчих зборів від 11, 16 листопада – дарма що УЦР з цього приводу ніколи не збиралася.

Ще одна інновація була такою: «здати на Генеральне секретарство військових справ[266] безпосередні виконавчі заходи, потрібні, щоб технічно налагодити вибори до Українських Установчих зборів для найшвидшого їх переведення та успішного ходу». Але цим не обмежились.

Четвертий винахід українських «державців» полягав у тому, що виборчі округи для виборів в Українські УЗ сформували для територій, які до складу УНР не вписали навіть III Універсалом. Це – Острогозький виборчий округ у складі Бірючанського, Богучарського, Валуйського та Острогозького повітів Воронезької губернії, Новооскільський повіт Курської губернії. «Крім того, – читаємо в розділі першім