Читати книгу - "Земля"

– Може, як дістане урльоп! Старі аж гинуть за ним!

– А ти?

– Я? А мені що до того? Про мене, най прийде! Врешті я хотів би видіти, чи він усе ще такий боягуз і боїться стрільби. Він страшно боязливий, Рахіро, ну… – відтак урвав раптом і замовк.

– А стара все так дуже плаче?

– Правда! Я мушу десять разів на день слухати, що з ним потягло з хати й «сонце», і все «добро». До того всього вона тепер люта, що він там звикає. Вона була би хотіла, аби він і досі за нею заводив та плакав, тим часом він уже звик. Зразу так банував, що хотів утікати. Тато се сказав мені. Вона нічого про се не знає. Через те й розпочалася була біганина до нього. Щотижня, щотижня, кажу тобі! Тато потішав та, мов камінь, пересиджував на толоці, де жовніри егзецирувалися, щоб він тата видів, аби не банував і аби йому легше було. Ти чула таке? І не сором йому? А дурний тато сидів. Люди, що його десь виділи, як він сидів, певно, гадали, що він одурів, а він сидів, аби хлопчисько мав його перед очима та аби не банував так дуже.

– З ним, певно, й не один клуночок повандрував! – додала вона.

– Розуміється! Стара гадає, що при війську не дають нічого їсти!

– Ти, – сказала Рахіра по хвилині бистрого намислу, – як довго він ще там буде?

– Мені здається, ще півтора року. Але я не знаю напевно!

– А відтак?..

– Що «відтак»? Відтак верне назад додому, ожениться і буде ґаздувати, як усі люди!

Вона не промовила нічого. Стягнула хмарно брови над чолом і вп'ялила очі в землю. І він не говорив більше нічого. Кілька людей вийшло проти них, і він завернув доріжкою до своєї хати.

Розсталися.

XI

Було вже по Великодні.

Озимина зеленіла тут і там у яснішій і темнішій зелені і відбивалася весело від непоораної ще ріллі.

Івоніка трохи припізнився з оранням. Не вспів покінчити всього на час. Не міг сам зі всім упоратися, і хоч Сава живо при всім помагав, все-таки недоставало Михайлових рук. Орання затяглося і, що найгірше, оралося лише одною парою волів.

Тяжко було сеї весни.

Роздумуючи над землею і своїм хлопцем, гадав Івоніка те саме, що Михайло, лише іншими словами. Тисячі обгорілих рук складалися на те, аби очистити тяжку залізну зброю, міцні, молоді, годні руки, а земля лежала облогом… Тому збиралися що другої днини смутні хмари під небом і воліклися жалібно то сюди, то туди над занедбаною землею…

* * *

Марійка засівала капусту.

Взяла найбільший горнець, який лише був у неї в хаті і в якім на пущення варила завсіди капусту зі свининою, наповнила його дрібненькою, неначе ситом пересіяною землею, перемішала її з насінням і засівала на двох грядках на розсаду. Так звичай велів.

Такі великі мали бути опісля й головки капусти, як он той горнець. Коли в нім варилося на пущення і не було стільки людей, аби те все поїли, вона висипувала на їду худобі. Розходилося, головне, о те, аби в тім горшку варилося.

Сава помагав їй при роботі.

Чинив се трохи злінива й мовчки. Але вона була рада, що мала його цілу днину дома, а тепер при собі, й не робила вже йому докорів. Починала вже вірити в те, що все говорив Івоніка, що як Сава, взявшися раз до праці, полюбить землю, не відвернеться більше від неї. Тоді й Рахіра вишумить йому з голови. Тоді буде міг вибирати між Рахірою або землею. Одначе коли б хотів при своїм остати, то на них усіх спав би великий гріх. Се ж був би нечуваний гріх, аби він узяв за жінку таку близьку своячку. Того вона не хоче дожити. Не дай Боже! Не дай, Господи, дожити такої хвилі!..

* * *

– Тамтих літ помагав мені Михайлик розсаду засівати, а тепер ти рятуєш мене! – почала поважно, вештаючись коло грядок і сина.

Він не обзивався.

– Ніби ти не міг би мені все отак помагати, як він? Так приміром: як він тепер на Великдень дома був, такий чемний та красний, як капітан! І зараз заглянув у всі закутки, чи все в порядку й чи все так, як за його часів бувало. Може, ні!

Він усе ще мовчав.

– Мені аж світ роз'яснився, як я його побачила! – тягла вона дальше, незважаючи на те, що він не відповідав їй ні одним словом. – Лише Бог один знає, скільки ночей я через нього переплакала і як мені його смуток мов камінь на серці лежав. Але Богу дякувати, що я бодай його виділа! Що знаю, що здоровий і живий! Коби я ще того діждалася, аби вернув додому, та й тоді хоч най мене Бог святий в землю спряче!

Зітхнула…

По якійсь хвилині, під час якої гладила заєдно рукою грядки сюди й назад, почала знов:

– Але коли діждуся вже того? Тепер прийде знов хіба аж восени, може, дістане урльоп по маневрах, а як ні, то аж на Різдво… На Святу неділю хоче тато до нього йти.

– Чого? – спитав Сава і глянув на неї похмуро, скоса.

– Так! Аби тішився!

– Аби тішився! – повторив Сава глумливо і більше до себе. Голосніше додав: – Він дасть йому, певно, і грошей, а ви пішлете йому печену курку?

Вона глипнула на нього.

– А тобі жаль за тим? Дякуй Богу, що ти дома зимну мамалиґу їси! Доста йому того, що він із хати пішов! Чекай, прийде ще й на тебе черга, то й ти переситишся тим добром, що він!

– А сього ви хотіли б якнайскорше діждатися, не правда? – спитав він, і його позір, що вічно немов гойдався, повис на ній. Здавалося, він сам розірвав гать, що здержувала досі наплив слів.

– Мой, мой, мой! – кликнула вона і збила руками. – Дивися, що він мені співає! А врешті, ти гадаєш, для тебе було би зле, якби ти пішов? Га? Михайло каже, що не одного навчишся там. Тяжко там, каже, в одно гаруй, не знай ні себе, ні землі своєї! Про тата та маму забувай, а науку їх пам'ятай, але вчишся та світу видиш! Для Сави було би добре в жовнірах, казав, його чорна п'явка відпала би там від нього!

Сава дивився через хвильку мовчки на неї; його очі збільшіли у холоднім, страшнім полиску й набрали виразу, що