Читати книгу - "На скрижалях історії"

У лютому 1919 року курінь налічував 1095 бійців, на озброєнні мав 900 гвинтівок, 12 кулеметів та 3 гармати. На ділянці залізниці Знам'янка — Бобринська діяв коцурівський панцерник «Зірниця» [54, 175, 177].

Московські більшовики, що вдавали себе на початку повстання союзниками Директорії, ґвалтовно, без оголошення війни, почали просуватися в обезкровлену Україну, намагаються приборкати «меншого брата» та повернути його в московське стійло. Окремі очільники Директорії, прихильники примирення з Москвою, наступ більшовицьких військ сприймають як непорозуміння, яке можна залагодити по-мирному. Оце в крові українське сакраментальне впродовж століть — вічне домовлення замість битв... На ці «граблі» наступати будуть ще не раз... і в майбутньому.

Але становище на фронтах із кожним днем погіршується й цього під парасолькою «авантюри» або «непорозуміння» невеличкої купки місцевих комуністів, уже не сховаєш. Усупереч здоровому глузду в урядових колах Директорії таки перемогла група, яка домагається порозуміння з Москвою, і тим самим приспішила подальший, трагічний для України розвиток подій.

Це вже був не конфлікт — почалася неоголошена загарбницька війна Росії проти України, щоб назавжди захопити її територію й знищити українську державність. Вилилося це в три роки жорстокої збройної боротьби.

Стривожений командир Запорізького корпусу та командуючий військами Лівобережжя полковник П. Болбочан апелює до Києва: «Наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду...», «Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну». А зі штабу Петлюри надходять абсурдні розпорядження: «Аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку». На що Болбочан наказав: «Не звертати уваги на „революційних маніяків“ і підкреслив, що: „Червоний колір є емблема нашого ворога-більшовика, а у нас є національний колір“».

Криза взаємин через протилежні світогляди загострюється. Поки стратеги з Києва шлють до Росії дипломатичні ноти й делегації для залагодження «конфлікту», більшовицьке військо займає щораз більші території України. Невдовзі виникла загроза столиці держави Києву. Уряд Української Народної Республіки тільки 16 січня 1919 року, на 17-й день московсько-більшовицького розбою, «мусів офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совітської Росії проти України».

Та на думку В. Винниченка, усе ж таки не Москва, яка збройно захоплює українську територію, а інші елементи намагаються не допустити до бажаного ним українсько-російського «порозуміння», серед них полковник П. Болбочан. За його словами: «Болбочанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Болбочан посилає все тривожніші й тривожніші звістки із свого фронту, подає неправдиві відомості, залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись, навіть із недисциплінованими відділами повстанців, увесь час із своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розганяє його».

Насправді полковник та інші адекватні українські воєнні спеціалісти в цей час займаються поповненням Південного фронту. 25 січня 1919 року Генштаб УНР телеграмою повідомляє командира полку Січових стрільців Копцюха, що стоїть у Єлисаветграді, про спрямування до нього куреня гайдамаків Холодного Яру, який згодом увіллється до 3-го Гайдамацького полку [13, 322].

А от коли треба зіпхнути на когось провину за втрату Лівобережжя, то саме непокірний полководець П. Болбочан став більмом в очах політиканів. Головний Отаман С. Петлюра наказав полковнику Болбочанові нав'язати контакт із Донським Отаманом, щоб домовитися щодо військової конвенції у війні проти армії більшовицької Москви. При цьому ніяких письмових директив не прислав. 3-й Гайдамацький полк перебував найближче до Дону (район Бахмут-Яма-Нирково). Болбачан доручив Волоху розпочати вступні переговори з командиром передового Донського відділу з тим, щоб пізніше делегувати на них старшину генерального штабу.

Ось тут, нарешті, для Волоха й трапилася давно очікувана нагода змістити Болбочана й самому стати на чолі Запорізького корпусу.

Волох почав «діяти» негайно. Цей наказ, що він відмовився виконати, і став для нього нагодою розпочати провокаційну акцію проти ненависного йому Болбочана. З 24 на 25 січня 1919 року о 5 годині ранку, коли штаб Корпусу перебував у Кременчуці, 12 найвірніших гайдамаків з'явилися до штабного вагону в присутності Волоха, який несподівано зняв свій полк із фронту. Арешт провела його довірена особа, курінний 3-го пішого Гайдамацького полку, виконавець різних екзекуцій поручик Ігор Волощенко. Він же почав розповсюджувати провокаційні чутки, що нібито Болбочана заарештовано за зраду. Командирів дивізій, полків про арешт не було повідомлено. Разом із Болбочаном арештували корпусних полковників і всіх старшин штабу. Спецзагін був готовий супроводити Болбочана до Києва (отримавши від Волоха таємний наказ провести ліквідацію по дорозі). Доконавши арешт, Волох повідомив у Київ:

«Телеграма Головному Отаману укр. Військ Петлюрі.

Сучасне становище примусило мене заарештувати отамана Болбочана з його штабом і вступити в тимчасове керування Запорізьким Корпусом. Арешт був зроблений у зв'язку з неудачами під Полтавою, а також недовір'ям запорізьких військ до нього за його орієнтацію на Дон. Прохаю Вас виїхати сюди для ознайомлення з місцевим становищем, загальної інформації нас і відповідних розпоряджень для Запорізького Корпусу, позаяк не маємо жодних відомостів про загальне українське становище. Арешт проведен був без усяких вибухів. Чекаю Вашої відповіді. Отаман Волох» [56, 165].

Волох телеграфував С. Петлюрі неправду свідомо. Ні на який Дон, Болбочан не орієнтувався, а якого-будь недовір'я запорізького війська до Болбочана не тільки не було, але й навпаки — старшина й вояки його дуже шанували.

Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира. Дорогою в с. Крюкове козаки роззброїли «спецпідрозділ», який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана втримало Дяченка від подальшого застосування зброї. Врешті-решт полковник погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили урівноважили й ліквідацію провести не вдалося. Заарештованих доправили в розпорядження Головного отамана.

Запоріжці й надалі опікуються долею свого улюбленого