Читати книгу - "На скрижалях історії"

командира. Але їхніми проханнями знехтувано, як і зверненням командирів полків Запорізької групи та 2-ї (7-ї) дивізії повернути їм полковника. Натомість в офіційному органі інформбюро Армії УНР у газеті «Ставка» розгорнулася безпрецедентна кампанія його очорнення й дискредитації.

Та Балбочан не мовчить. У своїх листах до очільників України він шмагає їх правдою про катастрофічний стан держави й суспільної свідомості: «Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч більшовизму й більшовикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».

Доведеного несправедливістю до божевілля й непритомності 35-річного полковника за наказом С. Петлюри розстріляли 28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського. Так своїм наказом про арешт полковника Болбочана зі штабом, Головний отаман УНР Симон Петлюра власними руками враз зліквідував той фронт, де російська Червона Армія біля трьох місяців воювала з перемінним успіхом, чим неабияк прислужився Совітській Росії.

Один з очільників більшовицької орди В. Антонов-Овсієнко визнав, що: «Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би». Тож воювати з Болбочаном більшовикам більше не довелося, бо його знищили свої ж — українці...

VI

Арештувавши Болбочана, Волох узяв на себе командування Запорізьким корпусом. Багато з болбочанівців його ще не бачили. Їм не хочеться вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем уряду УНР... Вони звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорізького полку й до джентльмена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Сам же Волох тріумфує: нарешті здійснилася його давня мрія — стати генералом! Але через декілька днів він захворів на тиф після гучного застілля на честь свого нового призначення, вийшовши з ладу на півтора місяця. Командування корпусом передав не своєму заступникові полковнику Загродському, а такому самому військовому невігласові й авантюрникові, «волохівському чекістові» поручику Волощенкові.

Це не тільки привело Запорізький корпус на межу краху, але й мало інші руйнівні наслідки для оборони України. Особливо посилився розпад корпусу після переходу сусідніх його частин отамана Григор'єва на бік «червоних».

На Херсонщині повстанський відділ очолював колишній капітан царської армії Матвій Григор'єв. Він був дуже лояльним і навіть виконував розпорядження командуючого фронтом, не зважаючи на те, що сам безпосередньо підлягав як повстанчий отаман Києву.

Після арешту полковника Болбочана в штаб Запорізького корпусу в Кременчуці М. Григор'єв надіслав таку заяву: «...в Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту командуючого Армією Лівобережної України полковника Болбочана, я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [52, 164-165].

За умов війни з більшовицькою Росією подібний демарш став справжнім «ножем у спину» для військ Директорії. Загони М. Григор'єва зайняли Херсон, Миколаїв, а 6-го квітня тріумфально увійшли до Одеси. За два місяці війська Франції, найсильнішої європейської держави, переможці в першій світовій війні, які щойно поставили на коліна Німеччину з її легендарною армією та феноменальними полководцями на зразок Люддендорфа й Гінденбурга, були показово розмазані по стінці українськими повстанцями. Дарма, що під червоними прапорами.

Подібну до Григор'єва позицію зайняв і командир Запорізької Січі, що складалася з кадрів Гетьманського загону Низових козаків, колишній підполковник інженерних військ царської армії отаман Божко. Він заявив: «Полковник Болбочан був для мене єдиним авторитетом, а після його арешту я вже не вірю в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому я роблюся отаманчиком першої категорії як і Петлюра із своїм оточенням».

Були ще й інші, не менш руйнівні наслідки. Після арешту полковника половина найкращих старшин і штабістів розбіглася. Ланцюгова реакція прокотилася по військах... Дві Дніпровські дивізії, які пліч-о-пліч з Січовими Стрільцями наступали на білогвардійський Київ у листопаді-грудні 1918 року, під командуванням отамана Зеленого взяли під контроль територію на південь від столиці й оголосили війну Директорії.

VII

«Лютий 1919 р. Кілька день ми стоїмо на Знам'янці. Нас оточили з усіх боків червоні... Григор'єв нас зрадив, перейшов на бік червоних... Його штаб на цукроварні... Відтіля його броньовик почав бити по Знам'янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари... Григор'єв б'є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки...».

(З щоденника гайдамаки 3-го Гайдамацького полку В. Сосюри) [55].

«Отаман Григор'єв зрадив, і на ст. Знам'янка виступив проти українського війська. 4-й полк ім. полковника Богуна Запорізького Корпусу поволі відходив, затримуючи ворога на ст. Кам'янка. 2-й курінь був змінений 1-м і відійшов на дверець. Ворог заховувався пасивно. Раптом у місті почулася велика стрілянина з усіх боків. Розвідка виявила, що повстали знам'янські робітники й повели наступ із тилу та з крил. Відновили активність і війська червоних і повели атаку на міст. Полк мусів відступати, як найшвидше.

Резервний 2-й курінь, дякуючи енергії сотника Сергія Сологуба, навантажився у потяг і під вогнем повстанців, уживаючи для оборони від атак на потяг ручних гранатів, устиг виїхати на ст. Кам'янка. 1-й курінь під командою хорунжого Харченка залишився між частинами червоних та повстанцями, що зайняли дверець. Курінь розсипався в лави й полем почав відходити. Приходилось одночасно оборонятись і наступати. Передня лава наступала на повстанців, а задня оборонялась від большевицького війська. 1-й курінь в порядку відійшов на ст. Кам'янка, де вже був 2-й курінь.

Кінна сотня під командою