Читати книгу - "Позначена блискавицею"

— Ти хотіла про щось запитати мене, жінко?

— Свободу не можна дарувати, її можна лише повернути. Я хочу покинути швидше палац.

— Мої ковалі сьогодні ж знімуть із твоєї шиї ланцюг невільниці. Але побудь із моїм сином, поки до нього не повернуться колишнє здоров’я й сили. Я хочу, щоб до того часу ти зоставалась при ньому.

…Тепер він став рибою, в’юнкою сріблястою рибою, і плив у стрімкому холодному потоці, нросвіченому сонцем до дна. Владна сила гнала його вперед і вперед. Поступово потік ширшав, перетворювався на річку. Нові береги й незвідані глибини відкривалися перед ним, і було йому світло й радісно. Та враз щось різко смикнуло його вгору, потягло геть із рідної стихії, на згубне повітря… І Ніваро, задихаючись, прокинувся.

— Міркан! Де ти, Міркане?

— Що з тобою, синку? — гаряча рука Іани лягла на його руку.

— Мені приснилося страшне… — прошепотів хлопчик, — Погукай до мене Міркана.

— Міркана ти вже не побачиш, — тихо й смутно мовила Іана. — Смерть він прийняв і як воїн славетний похований був.

Ніваро стрепенувся, зачувши біду.

— Від чого він помер? Скажи мені!

— За наказом батька твого відрубали Мірканові голову, а тоді за минулі заслуги мертвому честь віддали.

— Але ж Міркан… хіба він винний… — Ніваро відчув, як непрохані, ганебні сльози підступають до очей, і засоромився своєї слабкості — справжній воїн не повинен давати волю почуттям. — Адже я сам… сам…

— Помилки твої дорого коштують іншим, не тобі. Ти — спадкоємець Володаря Семи Країн, продовжувач його справ. Стратили й ту дівчину, Мізу…

— Іано, — прошепотів він ледь чутно, — ти нікому не скажеш, правда? Не скажеш, що я…

— Ні, синку. Нікому я не скажу, що ти плакав. Але сльози ти ці не забудь. На все життя запам’ятай їх.

…Наяву ще ні разу не вдавалося йому так злитися з конем, так підкорити собі цю горду тварину — чи самому підкоритись їй? Ніваро довго мчав конем серед високих трав і не підганяв його, не спрямовував його біг — той сам ніс вершника до мети. Виїхали до ріки й повернули до її верхів’їв. Береги ставали лісистими. Передчуття радості охопило Ніваро: він знав, що там, в глибині лісу, на нього давно чекають. Несподівано долинув віддалений тупіт десятків копит. Щось мовби штовхнуло його: небезпека!

Неспокій передався коню, і той несамовито рвонувся вперед. Та погоня наздоганяла їх, завертала, оточувала… І от уже падає під ним вірний кінь, вбитий влучно пущеною стрілою, і Ніваро біжить стрімголов, тремтить і задихається, серце калатає об ребра, пече в горлі, ноги підгинаються… Поряд із ним виникають інші люди, вони теж рятуються від ворога, а ззаду, підганяючи їх, стукотять мечі й гупають списи, й падають на землю співплемінники-вастійці, бо він зараз — один із них… На бігу він помічає жінку, яка намагається підвести пораненого діда. Та це ж Іана! Він хоче кинутися до неї, але людський потік розділяє їх, він губить Іану з очей. І ось їх наздоганяють, їх хапають і в’яжуть, і ведуть юрмою, підштовхуючи списами, наче худобу, геть із рідного лісу, що не захистив їх цього разу, туди, де на коні височить над полоненими воїн у червоному, гаптованому золотом плащі. Зараз він озирнеться, і стане видно його обличчя. У Ніваро стискається серце. Чому ж він так довго не озирається?..

— Підійди ближче, Іано з Вастії. Син мій і спадкоємець здоровий. Він став таким же спритним і прудким, як і до біди. Йому не потрібне вже твоє опікування.

— Отже, ти відпускаєш додому мене?

— Навіщо тобі далека Вастія, глухий та убогий край? Ти нерозумно вчиниш, якщо повернешся туди. Я не просто зробив тебе вільною. Я хочу піднести тебе, вастійко. У пошані та багатстві житимеш ти в моїй столиці. Найвищі люди моєї держави будуть звертатись до тебе по допомогу…

Гірка усмішка торкнула вуста Іани.

— Передбачала я, що буде так, бо вмію читати у душах людських і долю взнавати. Ти зняв з мене рабський ланцюг, але хочеш обплутати безліччю різних незримих кайданів. Що мені почесті, що багатство? Милостей не прагну твоїх. Велика твоя влада, проте не безмежна. Ти можеш втримати мене тут, але служити тобі я не стану. Не змусиш мене лікувати твоїх воїнів та вельмож — тих, хто кинув народ мій в неволю.

— Нерозважлива жінко, гординя твоя непомірна! Твої власні вчинки суперечать цим словам. Врятувала ж ти сина свого ворога! Чому не дала йому померти? Це була б гідна помста!

— Для мене не син то ворога був, а дитя, змучене болем. Помста ж моя здійснилась. Ждеш ти, що син твій на зміну прийде тобі і справу твою продовжить. Душу і тіло гартуєш йому, щоб був він, як ти, витривалий, сміливий, щоб був він, як ти, непохитний, твердий, щоб не відав жалю, як ти, і глухим до страждань був чужих. Всю доброту, що в спадщину мати лишила, ви із серця сина вигнати ладні. Але я — я не тіло лише зцілила йому. Я дала йому те, чого з вас ніхто б не дав. І він коли-небудь згадає про це, і серце його здригнеться, і меч, готовий упасти, затримається на мить, і тим порятоване буде людське життя не одне, а воно не має ціни в державі