Читати книгу - "Останній пророк"

Такими, як ця природа, були й люди. Вар не знав їх багато. І не хотів знати. Йому досить було їхнього володаря Ірода. Ще з Рима знав про нього досить. Бачив навіть колись його синів, що там виховувалися. Але те, що чув про нього, було для його римської душі повне огиди. Зрада і кров, кров і зрада. Чого більше, тяжко сказати. Це були шляхи Іродового успіху. Як той Хронос, що пожирає своїх дітей, пожирав й Ірод своїх родичів і друзів. Здавалося, що чим рідніша була йому людина, тим жорстокіше розправлявся з нею. Меч, отрута, мотуз — все було йому добре, щоб позбутися тих, які, на його думку, могли позбавити його трону. Страх за владу робив із нього жадібного крови хижака. Наслухавшись підшептів заздрісних родичів, він спочатку наказав замордувати свою красуню жінку Міріям, онуку нещасного Гиркана, останнього законного нащадка королівського роду Гасмонеїв. Потому наказав задушити своїх синів од неї — Аристобула й Александра. Так само скінчили й Міріямин батько Олександр, і брат її Аристобул, і шваґер Йосиф. Коли не стало прямих Гасмонеїв і не було кого боятися — отруїв брата Ферору, в міжчасі труїв і душив своїх друзів, а нарешті взявся за сина Антипатра від другої жінки Доріс, якого був раніше проголосив своїм наслідником.

І всі ці злочини поповнював не просто грубо й безправно, як перший-ліпший варварський князик. Ні, Ірод скликував суд{44}, прикликав свідків на доказ змови проти його королівського маєстату, подавав римлянам докази, що змовники, відсторонивши його, вірного царя Ірода, збиралися передатися до партянського царя, відірвати Сирію й Палестину від Риму. Та найкращими його доказами були гроші. І він добивався свого: власне королівство йому як і не вірило, то мовчало, а сенат і кесарі не мали жадної охоти втручатися в ці криваві родинні справи, якщо був збережений бодай декорум права і справедливости і якщо не зазнавали шкоди римські інтереси. До останнього свого суду над Антипатром він зумів заплести й Вара.

Саме тоді Вар тільки-но прибув із Рима і висів з корабля у Кесарії. І зараз же до Кесарії прибув Ірод, ніби для привітання, але разом із обвинуваченим сином і цілим почотом двору й суду. Не розбираючись у справах, Вар, проте, мусів стати членом суду, як кесарів заступник. Це була велика комедія: з бурхливими свідками, фальшивими присягами, зі сльозами Ірода й награним обуренням проти зрадливого сина, що був подібен не до небезпечного змовника, а до призначеного в жертву барана. Тоді Варові зробилося безконечно огидно. Він, квірит і консул, чесний вояк і громадянин, буде бруднити собі руки цією кумедією права і суду! Не дочекавшись кінця суду, він покинув Кесарію й од’їхав до Антіохії, навіть не розпрощавшися з Іродом. Це, мабуть, захоронило, бодай досі, Антипатрові життя. Бо хоч суд і признав його винним і відсудив на смерть, але присуду не виконували. Від того часу Вар з Іродом не зустрічався й не бажав зустрічатися. Те, що Ірод тепер у місті, було також причиною, чому леґат хотів Єрусалим залишити якнайскоріше. Геть, геть звідси! Від цієї околиці, анемонів, гарячих вітрів, кривавого Ірода, таємного храму й огидного народу. Назад до Кесарії, що серед цього моря східньої гидоти була островом західньої певности, законности, права й римських чеснот.

Заглиблений у спомини й міркування, став Вар на терасі й навіть не міг собі усвідомлювати солодкість вечора. Ах, якби тут була Клявдія! Як вона вміла, коли хотіла, знаходити примхливі зв’язки між кожною чужотою і римськими традиціями. Але й їй було цього Сходу забагато… Ні, справу з терміном перепису треба буде закінчити на сьогоднішній вечері у Квіріна й завтра ж назад до Кесарії!.. Хай тут далі дає собі раду Квірін. На те він і леґатів заступник… Якийсь занадто пристрасний аромат діткнувся Варових ніздер і привернув свідомість до оточення. Було вже цілком темно. На Антонієвій вежі запалювано смолоскипи… Відмахнувся рукою до ночі, наче відганяючи якусь настирливість, і вернувся до кімнати. Відслонюючи завісу, стояв на порозі раб зі світильником і голосив, що купіль уже готова.

У безвітряному повітрі тихої ночі вогонь на стовпах критої тераси навіть не ворушився. Зібрані на вечерю гості півлежали підковою за довгим столом, на чолі якого був Вар. Минуло кілька страв і випорожнилося кілька амфор важкого сихемського вина, а до властивої цілі вечора ще не приступлено. Вар уже шкодував, що прийняв запрошення на цю гостину. Без неї міг би відбути лише урядову нараду — коротко й швидко. Але відмовитися від запросин означало б образити Квіріна. А на гостині робити з себе сирійського леґата не приходилося й треба було чекати зручного менту. А поки що мусів їсти, пити, відповідати на компліменти і пристосовуватися до оточення. Все це було дуже нудно, бо Вар ніколи не любив гостин і навіть у Римі відвідував і влаштовував їх лише з почуття обов’язку до свого стану.

За столом були самі римляни. З них найкраще, бо ще з Рима, знав Вар свого заступника Квіріна. Хоч той не походив з корінного римського роду, але його батьки, визначні сирійці, нащадки колишніх кападокійських королів, як хвалився часом Квірін, уже віддавна були римськими горожанами, придбавши в столиці значення, багатство, впливи і, що найголовніше, усиновлення через одну зі старих, напіввигаслих патриційських фамілій. Це зробило з них римських патриціїв і квіритів, гроші докінчили решту. Сам Квірін цілком уже злився з римською шляхтою, чи принаймні його уважали цілком за свого у найвищих римських колах. Але від східньої природи щось таки залишилося в нім, бо ніхто як він не вмів так зручно розбиратися в усіх східніх питаннях. Тому безустанку виконував важливі державні доручення на