Читати книгу - "Вибрані твори"

Але в цілій цій менажерії опинився один тип, цілком неподібний до інших, а передусім до самого Винничен-ка. Глибока симпатична постать, зроджена в уяві письменника у тяжку хвилину твердого переконання, що якби він, Володимир Винниченко, в своїй молодості зустрів колись відважного і безкомпромісового, який би взяв його за комір і вдарив пару разів по фізіономії — у переносному чи й фактичному значенні, — то він, Винниченко, може, не став би великим партачем, лише великим майстром життя.

З цієї глибокої нездійсненої туги зродилася постать твердого, як криця, відважного в своїх поглядах старого Сосенка, що в повісті «Хочу» плює у фізіономію автопортретові Винниченка, письменикові Халепі, говорить йому в обличчя багато гіркої правди, навертає його на свою віру, а навернувши, — підтримує його, мов рідного сина.

Та коли Винниченко лише випадково, в тяжку хвилину, відчув своєю руїнницькою душею, якою безком-промісовою людиною мусить бути той, хто змагається за якусь ідею і хоче її затвердити в житті, то Хвильовий, один з правдивих борців за нову людину, відчував цю правду все життя, аж до смерті.

Поруч з великими майстрами життя — Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим — Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розумів і відчував цілою своєю істотою, що творити або помагати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя має виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад всякі свої інтереси. Він зрозумів, що для тріумфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль — використовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні прихильники будуть кидати тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї або розсаджувати її динамітом зі звичайної глупоти, не орієнтуючися, чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.

А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві, коли не переродити їхні душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді, коли боротьба буде скінчена.

Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою революцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна романтика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися.

Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крутнув все і знов поставив найгірші речі на своє старе місце, але натомість не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.

Хвильовий, як і його Мар’яна в «Завулку», побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишився незмінний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна — Зінов’єва, кажучи в своє оправдання: «Що ж, він хоч і жид, але хороший».

Він побачив, як визначні діячі і діячки комуни на збори, для людей — вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в довгі шлафроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише про те, де і що видрати для себе.

Так, революція відгула вже десь в бур’янах і почався черговий тріумф партачів життя. Того не могла знести ні Мар’яна, ні сам Хвильовий.

І ось тоді, мабуть, під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітнього ходження по кімнатах, прийшов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціальної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокреміш-ність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з конкретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських еґоїстичних інтересів та поширити їх обрії.

Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою небезпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару в чоло. Але він рішив рятувати похилу душу свого народу і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плугів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рівень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу на взірець безсмертного «Сатани в бочці».

Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак цивільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміливості осягнув він у своїй останній повісті — «Вальдшнепи», де висміяв дерев’яність «Кавалерів Червоного Прапора» і устами героїні Аґлаї одверто виголосив ідею національної романтики.

Цієї сміливості було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання