Читати книгу - "Право на пиво"

Що вони там роблять?

Я обережно виглянув із стіни. Михась посадив собі на карк малюка і ганявся щосили по кімнаті. Славко вчепився за бороду домовика й аж скавучав від захвату. У слабкому світлі нічника це сприймалося як фантастика. Цікаво, Михась зі своїми «підлеглими» теж так грається? Відчувається досвід, ох, як відчувається.

«Михасю, а з тебе виходить прегарний коняк», — сміявся я пошепки.

«Ой, Оболоню, мовчи! Розповіси комусь — ображусь. Ти краще придумуй своє щось, бо відчуваю — надовго мене не вистачить. Славко тільки розійшовся! А до Нового вже менше ніж три години».

«Михасю, ми всі тобі будемо вдячні. Тож викручуйся сам, а я з нашими поспілкуюся».

«Вдячні», — передражнив Михась. — «Оболонню» розплатишся!»

«Та щоб мені сала з часником більше не нюхати!» (Теж дуже страшна клятва, правда-правда).

І я, вилетівши просто до відьми на деркачі, що привезла Михася, крикнув їй:

— Радо, бери у помічники вітер і лети до нашого урочища. Гукни: «усі враз» — вони зрозуміють! І швидше, Радо!

— Ой, Голово, моргнути не встигнеш! — відьмочка, зойкнувши, зробила крутий віраж і помчала до Дніпра.

Моргнув я, щоправда, разів зо три. І відразу помітив, що летить до урочища кавалькада відьом, і у кожної на мітлі сидить по два-три домовики. Добиралися хто як. Ось Змій з північними гостями, ось на хмаринці ціла делегація циганських домовиків з піснями і бубнами, ось і Шубін примостився — дим від його цигарки, наче із труби паровоза. І віли тут, і русалки весело лускатими ніжками бовтають, і самотній Упир ікла відьмочкам демонструє. Ох і свято ж буде! Давно стільки гостей не збиралося.

— Агов, Голово. Здрав будь, Оболоню! Многая літа! Спокійного дому! — кожен, хто підлітав, кричав вітання. Я відповідав кожному. Майже всі прибули. І печерські тут, і дніпровські, і з Подолу, і з Троєщини. Та що говорити, прибули навіть з Пущі Водиці та Лісного.

Я, як міг швидко, пояснив ситуацію. Домовики, русалки, чугайстри, відьми відразу включилися в обговорення.

І от що ми придумали.

— Дивись які красиві бульбашки, — Михась утворював з повітря барвисті мильні кульки. Славко плескав у долоні, сміявся і намагався ці кульки ловити. Від найменшого дотику кульки лопались, і по кімнаті розтікався запах то полуниці, то ромашки, то липи. Маля і не думало стомлюватися. Стільки цікавого! Дідусь такий маленький, бородатий і зовсім не страшний. А ось домовик уже притомився.

І ось тут!.. Почулися звуки бубонів і гармоній, зі стіни, кружляючи у танці, вийшли цигани. Справжні маленькі домовики-цигани. «Ай-не-не-не, ай-не-не!» Малюк думав було злякатися, але не встиг, бо за мить уже плескав у долоньки і аж підстрибував на своїх сідницях. Було так цікаво і незвичайно! Звідкілясь прискакали пухнасті м’які кролики, дражнили довгими вухами і не хотіли ловитися. Красиві тітоньки з довгим чорним волоссям (відьми) закрутили довкола малого маленький смерч з різнобарвного листя. Воно кружляло, м’яко торкалося вушок, носика, щічок малюка, ніби цілувало. А потім маленька хмарина підхопила його і, огорнувши собою, пронесла просто крізь стіну. На вулиці було не холодно і зовсім не страшно, бо Славко ще не знав страху висоти. Хмарина піднесла його до великого-великого птаха. Ні, звіра. Ні, птахо… птахозвіра. Піднесла і посадила на м’яке пухнасте пір’я просто на шиї. Птахозвір змахнув крилами — і вони полетіли до зірок.

— Онце! — сказав Славко, коли вони проткнули пухнасті хмари і побачили велике червоне Сонце, що заходило за обрій.

Та на цьому передсвяткові дива не скінчилися.

— Ух! — сказало маля, коли тітоньки-відьми на мітлах прилетіли з ним у печеру, стіни і стеля якої сяяли самоцвітами.

— Ох! — зітхнуло воно, коли дівчата-русалки з зеленим волоссям, взявши його за руки, водили по воді, а вода прудко вгиналася і не мочила ніг.

— Ороз! — гукнуло, показуючи на Дідуся Мороза і його оленячу запряжку. Новорічна піч для них клопітна. Повертаючись додому на дідморозових санчатах, маля відчуло себе щасливим. «Ау» — позіхнуло воно і заплющило очі.

— Фу-у-у-ух! — зітхнули ми всі, коли переконалися, що Славко міцно спить у своєму ліжечку, приспаний колисковою у сотню голосів, що виконувалася тихо й акапельно.

Чого тільки не зробиш заради дітей, правда, мами?

Чого тільки не зробиш заради того, щоб швидше попити пива, правда, хлопці?

— З Новим Роком! — кричали ми, коли над далекою Лисою горою, де святкували відьми, магічні салюти злетіли в повітря.

— З Новим Роком! — і домовики цокалися пивом з вілами, чугайстри вже цілували русалок, Упир розповідав страшні історії домов’ятам, а феї співали пісні клунникам і сарайникам.

Я, Оболонь-домовик і грифон в одній особі, Голова цього веселого зібрання, щедро розливав пиво у кухлі, що підставлялися. І не було йому кінця в бездонній бочці. Шубін, жителі півночі і Чернець теж відкрили свої бочки, так що бенкет розгорався. Ось у чому наша особливість — ми п’ємо пиво і кожен новий кухоль, як перший. Добре!

Перший кухоль, звичайно, я налив Михасю. І ми з ним цокнулись за щасливий Новий рік.

І ось уже… Я полетів.

Утім, це зовсім інша історія.

І ще одне. Люди, майте совість, не сваріться у будинку, де живе домовик. Це боляче.

Краще залишайте