Читати книгу - "Право на пиво"

— Та немає там ніяких мавок!

— А я кажу, є!

— Ти їх бачив, чи як?

— Не бачив, а правду кажу, що є!

Сперечалися завсідники корчми завзято, поблискували очима та гримали кухлями по стільниці. П’яненький дядько, який сидів біля гадзинського столу, підпираючи щетинувату щоку кулаком, сонно і зацікавлено моргав. Інколи щока зісковзала з кулака, дядько здригався, і на мить його хмільний погляд прояснявся — тоді він, здається, прислухався до суперечки з особливою увагою.

— Якщо ні, то куди народ зникає? Хто б не пішов — як у воду впав! Що ж іще, як не мавки?

— Та хто ж його знає! Може, лісовик а чи василіск — усе один чорт!

— Так відкіля тобі лісовик на оболоні? Оболонь — це ж парафія мавок та русалок з водяниками.

— Ну, тоді русалки чи водяники. Що ти затявся — мавки та мавки?

— Та всі ж знають! І чого б це туди люд занадився, якби не мавки? З водяником, хіба, під місяцем воркотіти?

П’януватий дядько з розумінням реготнув і знову його щока ковзнула з кулака. Сперечальники на мить замовкли, перезирнулися, потім продовжили суперечку.

— Як тебе послухати, то всі мужики тільки і мріють, щоб з мавкою кущі пом’яти.

— А ти начебто не мрієш.

— Тьху на тебе! Нащо вона мені здалася?

— Тебе мавка навіть близько не підпустить. Вони знаєш які… Їй треба, щоб любий був.

— Багато ти знаєш!

— А знаю!

— Та звідки, якщо з оболоні не повернувся ніхто?!

— Що, справді не повертаються? — нарешті втрутився Лаврін. П’яненький дядько ображено вирячився, начебто щиро вірив, що вистава триває для нього одного. Сперечальники ж, навпаки, зацікавлено обернулися до відвідувача, який досі мовчав.

— Так, — упевнено сказав старший з корчмарів і виразно стукнув кухлем об стіл. — Жоден. Хто пішов убік оболоні — не чули про них більше. Один чоловік ніби повернувся, та й той, кажуть, з глузду з’їхав.

— Щира правда, — жваво додав корчмар. — Мавка ж, як причарує, сонну хворобу напускає. Прокинеться зранку хлопець — а пам’ять геть відбило. Що сталося, як трапилось? Про корчму нашу не згадає, це вже точно. Ну і про інше теж, бо підуть розмови… А мавки — вони ж… потаємні, — він підморгнув Лавріну.

— Звідки ж відомо, що мавки люблять чоловіків, якщо ніхто потім нічого не пам’ятає? — запитав Лаврін.

Запала мовчанка, бо на це питання відповіді ніхто не знав. П’януватий дядько, нічого не розуміючи, перелякано переводив погляд з одного на другого, а тоді на третього.

— У корінь дивитеся, вельмишановний пане, — з повагою сказав корчмар. — Певно, учений будете?

— Літописець, — анітрохи не хизуючись, відповів Лаврін. — Ходжу по світу, збираю казки та легенди.

— А правда-матінка вас не цікавить?

— Правда — її кожний по-своєму бачить.

— Істинно говорите, — кивнув корчмар. — А я вам от що скажу: даремно говорити не стануть. Хоча отут дехто, — гострий корчмарський лікоть врізав у худі ребра молодшого товариша, від чого той охнув, захлинувся пивом і погрозив побратимові кулаком, — наклеп зводить. Тільки бувають люди, які навіть проти чар нечистих устояти можуть. Вірити їм, чи не вірити… але хіба перевіриш?

— І перевіриш! — загаласував раптом п’януватий дядько, жваво підхоплюючись із насидженого місця. — Ще й як перевіриш! Ось я піду і подивлюся! На мавок ваших! І всю правду скажу… як є!

— Скажеш, — посміхнувся корчмар. — На оболоні пикою в твань — хлямс! Так і скажеш.

— Не варто, вельмишановний пане. Щоб там не було, а справді з оболоні ніхто майже не повернувся, — похитав головою старший сперечальник. — А той, хто повернувся, з глузду з’їхав. Все бігав та кричав: «Милість мавчина, мавчина милість!», аж поки його До дурки не забрали. Місцеві жителі не ходять туди. Мавки — не мавки, а згубне місце.

— Піду, — вперся дядько.

Лаврін дивився на нього з сумішшю зацікавлення і жалю, бо справедливості слів корчмаря заперечувати не міг — упаде бідолаха обличчям у трясовину, й справді задихнеться. Але дядько не на жарт розійшовся — підхопився, став шукати капелюха, хоча надворі вже сутеніло.

— Пивця хоч ковтни на доріжку, — зітхнув корчмар, підсовуючи кухоль ближче. — Добре в мене пиво… Їй’бо! Не раз, бувало, п’ють-п’ють та ще й добавки просять…

Дядько на мить зупинилася, потім затято махнув рукою:

— Часу нема, корчмарю! Мавка на мене чекає!

— Ну то йди, — перекинувшись поглядом із приятелями, мовив корчмар. І щойно двеpi рипнули на петлях, повернувся до Лавріна: — Може, ви пивця бажаєте?

— Дякую, не п’ю, — твердо відповів той.

— Зобов’яжете, — причепився корчмар, — сам варив, усю душу вкладав. На тисячу верст навкруги такого пива не знайти! Хоч скуштуйте!

— Не п’ю, — зовсім уже холодно