Читати книгу - "Повернутися дощем"

— Я не можу стверджувати те, чого не було, — повторив Вадим, коли потік емоцій у Філіна трохи пішов на спад, — я навіть не знаю, як робити те коригування.

— Зараз тобі пояснять, — сказав Філін і голосно й протяжно свиснув.

Він щось наказав охоронцеві, і за кілька хвилин до кабінету увійшов низький чоловік років сорока, у камуфляжному одязі, козирнув Філіну.

— Битимеш? — спитав Вадим і посміхнувся куточками губ. — Бий, а то якось сумно.

— Я введу тебе в курс справи, — сказав чоловік i дістав мапу. — Якщо ти не маєш гадки про коригування вогню, то я все докладно розповів. Ось карта, — він розгорнув її на столі. — Уявімо, що ти перебуваєш у населеному пункті, — вказав олівцем. — Ворожі позиції тут. Знаєш, що таке «равлик»? Це цілевказ. Карта має дев’ять квадратів, нумерація яких починається від центру і розкручується по спіралі…

Чоловік довго розповідав про роботу коригувальника, хоча Вадим мало що зрозумів, бо думки весь час крутилися навколо інших питань: «Навіщо це їм? Чого домагаються? Звинуватити в коригуванні?»

— Тобі все зрозуміло? — спитав чоловік, поклавши олівець на стіл.

Він згорнув карту і поклав у кишеню.

— Так, усе зрозуміло, окрім одного, — відповів Вадим.

— Що тобі не зрозуміло? Здається, він усе розклав по поличках! — гаркнув невдоволено Філін.

— Навіщо все це мені? — Вадим подивився на Філіна і відвів очі — не витримав важкого погляду.

— Бо ти — коригувальник і добре знаєш свою справу.

— Неправда! — заперечив Вадим. — Я вперше почув про цього «равлика».

— Тепер знаєш і підпишеш ось ці папери, — Філін підсунув до нього папку.

— Я нічого підписувати не буду, — чітко промовив Вадим.

Маленький чоловік блискавично ударив його, і Вадим снопом звалився на підлогу. Отримавши кілька ударів чоботом під дих, він зіщулився і скривився від болю.

— Підпишеш, куди ти дінешся… — просичав Філін і свиснув.

Уночі Вадим довго не міг заснути. Схоже, коротун зламав йому ребро. Було важко дихати, до того ж охоронцеві заборонили на ніч вимикати світло в камері. Здавалося, що навіть невелика лампочка на стелі неймовірно розжарена і від неї ще спекотніше. Вадим обливався потом, але води було надто мало, щоб освіжитися. Опівночі він не витримав, зробив кілька маленьких ковточків, змочив низ футболки, обтер пошерхлі, потріскані від спеки губи і приклав вологу тканину до лоба. Вадим ліг на дошки, заплющив очі. На мить йому стало легше і він задрімав, та ненадовго — футболка стала гарячою від його тіла. «Треба поспати бодай кілька годин, — думав він, затуляючи очі одягом. Нестерпно пекло все тіло. — Мушу відновити сили, щоб вистояти».

Коли за вікном заворушився ранок, чоловік забувся в тривожному сні. Йому наснилася Настя. Вона невтішно плакала і просила допомогти. Він хотів підійти до неї, але жінка весь час віддалялася.

— Зачекай! Насте! — крикнув він щосили і прокинувся.

Гримнуло металеве віконце у дверях.

— Це я, Вітька, — прошепотів у віконце чоловік. — Настя твоя дружина?

— Так! — Вадим різко підхопився й одразу ж зойкнув від болю в грудях. — А що?

— Вона сидить у п’ятій камері, майже поруч.

— Настя?! Вона жива?!

— Не кричи! Вона жива-здорова і передає тобі вітання, — сказав баландер і зачинив за собою віконце.

Богдана Стефанівна пішла до сусіда Михайла подивитися на коней, яких він так розхвалював. Чоловік підвів її до огорожі, де пара гуцуликів мирно скубли траву. Коні помітили господаря й одразу підійшли. Михайло заговорив до них, але увага коней була націлена на незнайомку і вони з цікавістю дивилися на жінку.

— Пані Богдано, гляньте, які красені! — промовив чоловік, погладивши кобилку.

Коні дійсно були чудові. З добре розвиненим крупом, з глибокими та широкими грудьми, з виразною головою й великими гарними очима, вони одразу викликали в жінки захоплення.

— Справжні красені! — вихопилося в неї.

— А ви погляньте, які в них маленькі й акуратні вушка! А яка м’язиста й сильна шия! Копита маленькі та тверді, тому підковувати не треба, — нахвалював коней чоловік.

Мишастого кольору кобилка була трохи нижча від свого рудого друга. Здавалося, що її очі трохи більші та розумніші. В обох коней проходила смужка по хребту, а ноги були, як у зебри. Михайло розповів, що гуцулики надзвичайно кмітливі, добре пам’ятають усі шляхи й місця, де бували, тому можуть самостійно повертатися додому із високогірних долин.

— Гуцули їх жартома називають великими собаками, — посміхнувся чоловік і поплескав коня. — До речі, у нас є всі документи, зроблено щеплення. То що вирішили, пані Богдано?

Жінка