Читати книгу - "Потонулі в снігах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зрештою, солі ми не потребували, щоб добувати її таким чином. Здавалось, забавка, як у школі глобус, підсвічений лампою, яка імітує сонце. Потім ми збирали черепки, уламки замків і палаців, розмальовували камені. І ось нарешті прийшли кельти, букові дощечки з випаленими рунами, пісні бардів, фентезі.
Мабуть, треба з цим щось робити, бо все повторюється знову.
2Так є, але так не повинно бути. А коли вже зовсім стає кепсько, можна заплющити очі й сказати: «Мене нема». Діти захищають себе від вторгнення в їхню свідомість таким чином, і тварини теж так роблять. Вони приносять в жертву світло задля благословенної темряви.
Насправді це роблять і дорослі, тільки з розплющеними очима. Тому з віком зір падає, бо на світі є надто багато речей, які ми просто не можемо більше бачити. Не можемо бачити і не можемо змінити, бо понад усе боїмося хаосу. Хоча хаос запрограмований на одну й ту саму мелодію. Якщо змінити мелодію, буде кому охороняти браму для солі й вітру.
Святий Антоній і чекісти1
Ми зазирали у замкову шпарину і бачили облуплену стіну із химерним рослинним орнаментом, а потім підсаджували одне одного й бачили у вузькому вікні небо із зірками. Блакитне небо із золотими зірками. Воно було несправжнє, і тому здавалось неймовірно гарним сільським дітям, що досліджували й пізнавати світ таким, яким його бачили їхні очі, чули їхні вуха і смакували їхні язики. То була замкнена каплиця, цілком порожня, що стояла біля водотягу, як називали в нашому селі водонасосну станцію, яка подавала воду до міста Дрогобича. Через дорогу був прегарний гостроверхий будинок в оточенні лип, під якими в тіні все ще пробували цвісти жовті лілії й півники. Там мешкав інженер з дружиною і трьома дітьми. Потім посаду інженера скасували, і в будинку над річкою уже більше ніхто не мешкав. Якось я побувала там зі своїми старшими сестрами. Мені показали чавунну пожовтілу ванну з потрісканою емаллю, відкрутили кран, і вода потекла сильним струменем. Досі я не бачила нічого подібного, і це теж було гарно, тому, що незнайоме.
2Навпроти каплиці стояли понівечені до невпізнання кам’яні скульптури, сірі торси без рук і ніг з застиглими складками одежі. Потім вони зникли.
Під стіною каплиці був ледь помітний горбочок, але ми й гадки не мали, що під ним хтось похований.
Коли я навчилась плавати, то мені було мало нашої мілкої річки, яка пересихала в спеку, і я крадькома йшла на стави, де збиралась вода, яка потім текла широкими холодними металевими трубами до Дрогобича. Я перепливала стави, не думаючи, що можу потонути, здебільшого сама. Боялась лишень не потрапити сторожеві на очі, бо в ставах забороняли купатись. Коли вода в ставах ставала каламутною, бульдозер розривав греблю і вода стікала в ріку.
Місто забирало нашу воду й нічого не давало навзамін. Дітям нечасто випадала нагода поїхати до міста, бо автобуси ходили рідко й завжди переповнені. Люди відтручували одне одного спершу, щоб сісти, а потім, щоб просто влізти. То була дикість, і ми дивились на це, щоб стати такими ж дикими в недалекому майбутньому. А в іншому світі було блакитне небо із золотими зірками, крихітні балкончики з кованими перилами, і широкі сходи, які вели до гордовитих високих дверей з металевим окуттям, і яблуневі гілки старого саду торкались слухових вікон під дахом.
3Через багато років я довідалась, що того, хто створив це усе: каплицю, будинок і водонасосну станцію з величезним садом, звали Антонієм. Антонієм Чубкевичем. Він приїхав з Польщі на початку тридцятих років, а згодом привіз сюди дружину й дві донечки. Моя мама ходила з ними до школи. Одного разу її запросили в цей будинок, і запам’ятала вона не ванну, а шафу, повну ляльок, і великий годинник на стіні. Це було просто гарно. А я не могла цього бачити, бо на той час ні ляльок, ні годинника вже не існувало в моєму іншому світі.
4Антоній був доброю людиною. Він платив сільським дітям, щоб ті знаходили в річці камінці для фільтрів й приносили йому. Адже дітям завжди бракує грошей. Він створював довкола себе пейзаж, який гармоніював з рікою, небом, і горами. Мабуть, він приятелював з повітовим суддею з Підбужа, крихітного містечка, що було поряд, уже в горах. Суддя мріяв про те, щоб зробити з тихого містечка європейський курорт, бо вода тут цілюща і краща навіть, ніж у Трускавці. У нього були креслення і великі плани на майбутнє. Їх обох, інженера та суддю, розстріляли енкаведисти разом з місцевими вчителями, адвокатами й лікарями у 1941 році, перед приходом німців, усіх разом 40 чоловік, біля каплиці святого Антонія. Чубкевича там же й зарили в землю.
А вода й досі тече собі в Дрогобич товстими металевими трубами.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потонулі в снігах», після закриття браузера.