Читати книгу - "Потонулі в снігах"

Серед ставів є один вузький, найглибший, звідки ніколи не спускають воду. Кажуть, там на дні живуть два величезні двометрові коропи. Мені здається, що іноді святий Антоній приходить на берег ставка і читає проповідь коропам. Він бо звик читати проповіді не лише людям, які його не вельми слухали, а й звірям і птахам, ну, й рибам. Тоді коропи, порослі зеленим мохом старості, спливають на поверхню і слухають про величезну любов Господа до свого творіння, а особливо, до риб, які єдині не загинули під час всесвітнього потопу. Такі гарні й щирі слова, не гріх би їх послухати людям з нашого світу.

Із настанням ери електрифікації та колгоспів духи не покинули Уріж. Куди вони мали подітись з рідної землі, тим паче, що ніхто їх не збирався виганяти. І нині, темними ночами, коли на останніх старих липах сухо шелестить листя, відчиняються двері з іншого світу, і, навіть не бачивши, відчуваєш присутність потойбічного. Духів померлих не треба боятися. Як мудро казав один чоловік, стрінувши на стежці Петра Свіцу, котрого якраз перед тим поховали: «Виджу, йде. Ну, то най собі йде! Що мені до того?»

Мерці ходять до року, а хто дуже грішний, той може ходити аж три роки. Вмерлим певно хочеться відвідати і родину і сусідів, та й селом кортить пройтися. У гробі того не побачиш, що можна побачити в Урожі ночами. Як хто дуже боїться мерців, не мусить виходити. Хай собі спить під периною. Правда, таке може приснитися, що буде ще страшніше. Тоді треба змовити молитву. Вмерлі її потребують. Як ми перед ними чимось завинили, то вже наші проблеми. А на тому світі кривди забуваються скоріше, ніж виросте трава на могилі.

Чужому в Урожі взагалі нема чого боятися. Може собі ходити цілу ніч: звідки йому знати, кого він стрінув, живого чи мертвого. Втім, розпізнати їх легко, треба щось спитати. Мертвий не буде обзиватися, бо йому не вільно розмовляти з живими. Увесь Уріж стоїть на забутих цвинтарях, і ті місця, як і колишні дороги, вважаються небезпечними. Старі люди згадують про них тільки тоді, коли щось трапиться. Вони воліють не говорити про такі речі всує, щоб не викликати намарне духів з того світу. Щоб двері не відчинились серед білого дня, бо тоді настане справжня апокаліпса. Є такі місця, які ліпше оминати вночі, але якщо комусь треба… Тоді чоловік прийде додому білий як стіна й зразу ляже спати. Що побачив, можна розповісти хіба вранці, бо до трьох днів помре.

У горішньому кінці є таке недобре місце — старий цвинтар.

Там деколи з'являються троє чоловіків у чорному і троє чорних коней. Кажуть, ніби ті чоловіки були священиками й мають вічну покуту. Мені здається, через надмірну цікавість до загробного життя. Вони дуже хотіли знати, чи воно насправді існує, й навіть побились об заклад, що вже зовсім не по-християнськи. Але на те могли спокусити їх злі духи, аби трохи розважитись, бо кожен дух прикутий до певного місця, а це не дуже весело. Певна річ, покутники хотіли б нарешті спочити, але ми не знаємо, як їм допомогти. Та й не можна переступати межу, бо затягне завчасу у той інший світ. Один чоловік прийшов на могилу жінки надвечір, сидів, сидів, а тоді каже: «Чого ми до вмерлих маємо ходити, а вони до нас ні?» Тут щось зашуміло у нього над головою і закричало страшним голосом: «А ти до вмерлих не ходи!»

Є в Урожі старший дух: пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Він мешкає на Границі, між Урожем і Винниками. Границя — це не межа, а давня галицька назва цвинтаря. Колись там росли три груші, і хоч їх зрізали, цей інфернальний дух продовжує з’являтися, навіть на світанку. Він не любить фамільярності й зачіпати його не можна. На тому місці загинуло чимало людей, потрапивши до невидимої сіті, розставленої злим духом. До трьох зітлілих пеньків ніхто не викликатиме екзорциста. Чуючи себе безпечно, пан у чорному при зустрічі завжди сміється, звісно, недобре.

Дехто з людей виплекав свого приватного біса, але їхні стосунки дуже складні. Не можна посолити страву, яка призначена дідькові, бо гнів його допровадить людину до смерті. А потім злий дух шукатиме собі іншого господаря. Навіть екзорцисти знають, що виганяючи біса, переливають з одного збанка в інший.

І звичайно, у нас є відьми. Один чоловік стрів серед ночі немолоду вже чарівницю цілком без нічого, то розлютився і випарив її прутом. Але за мовчанку вона зробила так, що його корови давали цілий рік дуже багато молока. З відьмами вигідніше жити у згоді.

Справжнім лихом для села є опирі, котрі нападають на гультяїв, що вертаються берегом річки додому. У столітніх лозах опирі збираються, як члени одного клубу. Людина, яку опир змусив носити себе на плечах, невдовзі нагло помирає, як не в калюжі води, то у власній крові. Найгірше, що така смерть не викликає підозри, даючи змогу опирам розплачуватися за вбивство вже на тому світі, в іншій реальності. І вода, і кров просочується в ту землю, де поверх мертвих ходять живі. Зло прибирає до рук найнепримітніших, найзнедоленіших, і тому його так важко розпізнати.

Уріж — це єдина істота, підсвідомість якої час від часу вихоплюється назовні — і тоді мертві вертаються з цвинтаря додому, злі духи глузують з випадкових перехожих, а опирі обирають жертву серед найбеззахисніших… Але це трапляється не кожного дня, щоб не зруйнувати реальний світ і не допровадити село до божевілля. Нічого не вдієш: двері мусять відчинитися і випустити демонів з пекла, щоб воно не вибухнуло.

Усі дороги ведуть до пекла, крім однієї. Юний лицар, котрий опиняється у казках на роздоріжжі, має з чого вибирати. Він поки що вільний, адже свобода —