Читати книгу - "Потонулі в снігах"

це не періодичний епатаж оточуючих у дрібницях, під впливом дешевого вина, що, як правило, плавно переходить у послідовний конформізм, і навіть — не ефемерна незалежність, бо за неї треба платити, а це знову ж таки змушує до компромісів чи до виразного підкаблучництва. Ні. вільним є той, хто пан самому собі, байдужий до матеріальних та соціальних еквівалентів суспільного визнання. Свобода — це усвідомлення вибору. «Боги знають, що люди вільні, — каже один з героїв Сартра, — але самі люди цього не знають».

Нехай вас не введуть в оману роздуми менш-більш відомих наших сучасників про свободу: самі вони ніколи її не мали. Може, хвильку потримали в руках, але пташка вирвалась. Не мали ні письменники, ні політики, ні вчені. Хіба що, коли в юності стояли на перехресті шляхів, з яких один лише не провадив до пекла. Найбільше, на що вони можуть спромогтися, — це пригадати тих блаженних, яким усе було, як то кажуть, «до фіга», молячись при цьому на мандрівного філософа Григорія Сковороду, патрона суспільно незаангажованих українських інтелігентів. Однак ніхто з них не візьме ні палиці, ні торби в руки.

Колись у Європі була дуже популярною алегорична книга Джона Беньяна «Подорож Пілігрима до Небесної країни», де персоніфіковано виступали сили зла, намагаючись перешкодити пошукам істини. У такий спосіб читач сприймав усе почуттями й міг легко орієнтуватись у житті, не блукаючи в темряві схоластичних моралізмів. Отже, зробивши вибір, самостійно чи під тиском обставин, кожен з нас ступає на одну з тих доріг, що їх називають «життєвими». І тільки поодинокі юні лицарі обирають дорогу смерті, яка єдина веде до істини. Нічого не змінилось і у XXI столітті. Сім смертних гріхів, зображених колись Босхом, вдягнулись у сучасну одіж і вважаються вельми необхідними супутниками на шляху до успіху. Все це можна було б назвати марнотою марнот і визнати, що за останні два тисячоліття людство так і не виправдало власного існування, якби, на щастя, не з’являлись подекуди особистості, що ступали на шлях диваків та ізгоїв, бо так їм подобалось. Їм подобалось мандрувати без зайвих клопотів, працювати, творити, чи не робити нічого, або шукати річ, якої, можливо, навіть не існує у фізичній реальності. Ті ж, хто вважав свободу усвідомленою необхідністю, ступивши на Шлях Ненависті, перетворили світ на зону тортур, агресії і фанатизму. Кожного дня сотні невинних людей гинуть внаслідок терористичних актів. Але й ті, хто попереджує «Іду на ви», теж опиняються на Шляху Ненависті. Вони карають іменем людських законів і завдають значно більшої шкоди. Тероризм — це відчайдушний крик безвиході у джунглях беззаконня. А Міжнародному кримінальному судові, останньому засобі віднайти справедливість, чинять шалений опір найсильніші держави.

Дорога Жадібності особливо приваблива для тих, хто колись бідував і почував себе через те беззахисним. Вона — найдовша з усіх, бо матеріальні потреби можуть лише збільшуватись, а не зменшуватись. Бідні країни приречені стати смітником цивілізованих. Глобалізація, початок якої так захоплено вітають, завжди закінчувалась світовою війною.

Дорога Марнославства, коли заплющити очі на її меркантильне підґрунтя, здається спершу дорогою на небо. Але цей чудовий шлях перегороджують митниці Заздрості, Зради, Продажності… Врешті, король постає голим і босим. Щоправда, він цього не помічає, та й інші також, доки якесь наївне дитя не ткне пальцем і не спитає, чому ж король голий. Пиха здатна згубити найкращі квіти в райських садах, тому їй доведеться грітись у пеклі.

А та Дорога, що веде нібито до смерті, найважча. Вона очищує людину від традиційних пристрастей: ненависті, захланності, лицемірства… Коли йдеш нею, звертаєш увагу на замулене джерельце, яблуньку, обтяжену плодами, пташку з підбитим крилом, безпритульного котика. Допоможеш — і вони стануть назавжди твоїми друзями, а це — велика перевага, бо на інших дорогах не зустрінеш друзів, лиш ворогів та конкурентів. Врешті, на обличчі з’являється посмішка, така, як у дитинстві, коли тебе любили просто так, а не за щось. Ніщо тебе не обтяжує, ти залишився вільним, хоча, можливо, й не знайшов того, що шукав. Але знайти себе — річ також дуже корисна. Отак, по-дитячому дзвінко, сміявся Моцарт, який жив у тоталітарному суспільстві, не кращому за наше, та все ж обрав єдину дорогу, що не веде до пекла. Його музику впізнаєш одразу і серце охоплює тепле почуття у переддень тривожної осені Року Божого 2003-го.

Магія відчаю

Доля часом подає нам знаки, чимало яких вдається розшифрувати лише через багато років. І тоді настає прозріння, й світ починає ставати прозорішим і зрозумілим. Отак у Вашингтоні я шукала аксолотлів у приватному музеї-акваріумі. То був похмурий підвал житлового будинку, де в зелено-жовтому світлі плавали й мокли різні морські створіння, точнісінько такий, як описав Хуліо Кортасар у своєму оповіданні. Тільки там не було ні Кортасара, ні аксолотлів.

Я раптом відчула страх смерті й поспіхом вийшла звідтіля в пекельну вологу спеку початку літа. І музейна розкіш Смітсонівського комплексу викликала дивне почуття тривоги, ніби я щось втратила, коли пішла з океанаріуму, не знайшовши там аксолотлів, про яких більшість з людей взагалі не чули. Бо вони не читали це оповідання Кортасара.

Лише в Сан-Дієго, за кілька миль від Мексики, на березі бурхливого Тихого океану, мені вдалося позбутися цього неприємного відчуття, тепер я розумію, що аксолотлі були зовсім поруч, відчули мою присутність, і повідомили, що з ними все гаразд.

Я щиро вірю, що знаки, які нам подає культура у вигляді образів, слів, артефактів, можуть об’єднуватись у спільноти, здатні впливати на долю людей і самої культури. І навіть більше — знакові спільноти живуть самостійно й часом дуже довго.

А що ж ми, люди? Аби щось збагнути у цьому світі, нам варто видряпатись нагору й поглянути на все очима своєї душі. Згори ми побачимо, куди ведуть шляхи: до пустелі чи в тихі сади спочинку, що за он тим далеким пагорбом, в яких криницях ще не висохла вода, і таке інше. Птахів, звірів, людей не видно з космосу, але ми знаємо, чи варто їм жити в тих, чи інших місцях. Таким чином можна попередити їх про небезпеку у вигляді цивілізаційного