Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

раз-другий білою парою і зупинився. Поодинокі пасажири сідали на поїзд. Підвівся і він. І враз наче весняний потік вихлюпнув на перон молоду хвилю. Юнаки, дівчата, літні люди веселою юрбою квапились до вагонів. Кудись їдуть, на якусь будову. Сміх, жарти, радісні посмішки… І сонце, і небо, і земля — то все для них, для їхнього щастя створено. «А я?! Я теж міг бути серед моїх однолітків… Правду ти кажеш, Христино, не все з нашого хутора видно, не все…»

Паровоз свиснув, смикнув вагони. З веселим передзвоном покотились вони повз лаву, біля якої стояв Орест. Ось уже і останній промайнув, а він стояв, немов закам'янілий, не маючи сили ступити кроку. Щось відбувалося з ним у ці хвилини. Так, ніби раптом упала з очей темна запона і розвиднилось, заіскрилося все навколо ще незнаними барвами. Відчув, що душа ніби сама собою скинула важку ношу. Раптом побачив себе, все життя, відколи себе пам'ятав, пройшло перед очима й зупинилось ось тут, на цьому пероні. Забриніло в душі. «Та я ж нікого не вбив, не зарізав. Не маю я гріхів ні перед людьми, ні перед богом… Тільки перед нею я винен. Винен, що так довго мучився сам і її мучив отим проклятим золотом. А що воно проти людського щастя варте?!»

Поклав у торбину хліб, зашморгнув помочі, закинув свою поклажу на плече й твердим кроком рушив з перону. Тепер він знав, що повернеться на Дідову Буду, повернеться до своєї Христини, а головне — знав, якою дорогою туди йти краще.

— Здавайтесь! Ви оточені! Кидайте зброю, а то переб'ємо всіх до одного!

У відповідь загарчали шмайсери.

— Здавайтесь! — знову гукнув Максим Гаркуша. — Даю три хвилини на роздуми!

Він глянув на годинник. Була п'ята ранку, а банда Енея об'явилась десь близько третьої. Певне, думали, сплять яструбки в Калинівці. Налетять під перший сон і переб'ють усіх. Однак тієї ночі в селі не спали. Ще звечора, перед тим, як обірвався зв'язок, прийшла голові сільради телефонограма, в якій попереджалося про можливий наліт. Тоді ж і підняли в Калинівці по тривозі загін самооборони.

Як і гадалося, банда підійшла до Калинівки яром. Село велике, а банда чоловік тридцять, може, трохи більше, тож спершу націлились на активістів. Почати мали з хати Максима Гаркуші, йшли до неї, майже не криючись, впевнені В' своїй силі.

Аж раптом з дзвіниці злетіла червона ракета і вдарив кулемет. Злагоджено, навально пішли в атаку бійці загону самооборони. Знадобилася Максимові Гаркуші і вдома армійська виучка та фронтовий досвід.

Бандити, що не чекали такого опору, були відкинуті на околицю. Рештки Енеєвого воїнства кинулись у яр, сподіваючись проскочити ним до лісу, проте і тут напоролись на кулеметний вогонь. Цей другий кулемет був несподіванкою і для Максима Гаркуші, але думати над тим, звідки підоспіла підмога, було ніколи. В яру спалахнула запекла стрілянина. Кілька разів намагався Еней прорватися через кільце, але марно. Тоді поліз до глинища й засів там у ямах під крутим схилом. Згори вогонь яструбків туди не діставав, а протилежний схил яру був таки далеченько, та й заросло те глинище молоденьким березняком, неначе зеленим туманом укрилося. Не розгледіти, що там і як.

За лісом уже вставало сонце. Високі, схожі на отари овець хмари повільно брели йому назустріч, підставляючи рожевим променям волохаті боки. Нижче пролітали на захід подерті вітром хмарини, а на дні яру ще синів присмерк.

— Як довго тягнуться ті три хвилини… — зітхнув поруч.» Гаркушею молоденький яструбок Саиько Дзяд. У нього були сині довірливі очі й привітна усмішка. Він чимось нагадував Гаркуші його сина Андрія, тому голова сільради тримав хлопця біля себе. А може, ще й тому, що Санько, як і він, був сиротою. Вже невідомо чого, але по-вуличному на кутку Дзядів прозивали Парасками, а Санька — так все село величало посильною Параскою. Але він тільки всміхався та відбувався жартами. І як іще душа у хлопця не зачерствіла після того, як на його очах бандерівці порубали всю родину: батька, матір, двох сестер і молодшого брата.

— Та гукніть до них, дядьку Максим!

Гаркуша вже хотів був глянути на годинник, але раптом помітив, що з того зеленого туману над глинищем потяглися підняті догори руки. Один по одному бандити стали виходити на стежку.

— Бачите, здаються… Виходь, виходь! — крикнув, зриваючись на ноги, Санько. — Всі виходьте!

Коли на стежку вийшло вже чоловік з десять, ударила автоматна черга і, ніби косою, підрізала всіх. Люта лайка вилетіла з глинища слідом за тою чергою.

— Скажений пес! — вирвалось у Гаркуші.

— Ну, падлюка, начувайся! Ти в мене зараз… — Санько плигнув у яр.

— Назад!

Та було вже пізно. Хлопчина скотився кручею, кинувся між беріз до ям і щосили жбурнув туди гранату. У глинищі зблиснуло, загуркотіло, розляглося луною. Санько вибіг на стежку, на ходу зриваючи чеку з другої гранати. Розмахнувся і враз ніби закам'янів. Граната вислизнула з піднятої руки. Він озирнувся на кручу, здивовано, не розуміючи, що сталося, глянув на закривавлені груди… В ногах у нього сліпуче луснув вогняний пухир.

Тієї ж миті з глинища вискочило четверо бандитів і чкурнули поміж берізками вздовж рівчака до лісу. Услід їм зливою полетіли кулі. Максим Гаркуша підняв яструбків у погоню. Він уже розумів, що бандитам вдалося вирватися з оточення. Вирвалось лише двоє, і одним з них був Еней. Бігли кілометрів зо два, але в лісі ті двоє раптом зникли з очей, ніби крізь землю провалилися.

— Шукайте ляду! Вони вскочили у бункер! — крикнув Гаркуша.

— Ось вона, діра…

— Не підходьте! Всім залягти! Стріляти тільки по команді! — Голова сільради впав за пеньок. — Ти чуєш мене, Еней! Вилазь!

З бункера глухо вдарила коротка автоматна черга. На яструбків посипалось збите кулями листя, потрощене гілля явора. Під його коренем була бандитська нора. Гаркуша дістав ракетницю, зарядив.