Читати книгу - "Велике плавання"

п'ятницю. Коли я з'явився, на «Пінті» вже напнули паруси. Я, нічого не підозріваючи, віддав карту Пінсону, і ми удвох позначили майбутній шлях. А потім… — вигукнув він, задихаючись від гніву, — а потім вони скинули мене з корабля на прибережні скелі, і Хуан Родріго Бермехо розбив мені пальці веслом, коли я, попливши за кораблем, схопився за борт.

— А Пінсон? — спитав я.

— Хай буде проклятий цей Пінсон! Він вигукнув услід мені: «Йди і поясни своєму адміралу, кого він вважає за свого вірного слугу. Тут, на борту «Пінти», двадцять шість чоловік, але серед них нема жодного зрадника».

— Чого ж ти плачеш, Яньєс? — сказав я. — Хіба ти не одержав по заслузі? Иди негайно до адмірала, бо всі вважають, що ти утік з Пінсоном.

— Що мені сказати адміралу, — пробурмотів він. — Виявити всю правду?.. Мені нема чого втрачати. Але ж як цікаво буде подивитись на вираз обличчя цього гордія, коли він дізнається про все…

Я про це ще не подумав. А тепер я одразу уявив собі гнів, шал і відчай адмірала. Чи не похитне це його гордовитої упевненості в собі? Чи переживе пан таке гірке розчарування? Ні, ні в якому разі не можна допустити, щоб негідник сказав правду.

— Не будь дурнем, Хуан Яньєс! — сказав я. — Якщо я не виказую тебе, то навіщо самому тобі лізти в зашморг? Ти кажеш, що тобі вже нема чого втрачати, а хіба життя людське не дорожче від усіх багатств?

Два дні ми чекали на Пінсона, а вранці третього адмірал наказав пливти далі.

22 листопада наша зменшена флотилія вирушила далі на південний схід.

У п'ятницю, 23 листопада, ми наблизилися до мису, який індіанці, що пливли з нами, називали «Бохіо». Жоден з цих людей не наважувався підійти до бортів, вони всі збились у купу, мов налякана отара овець, бо тут, як казали вони, проживає дужий і войовничий народ канніба.

Не знайшовши біля мису зручної стоянки, ми змушені були повернутися до бухти, яку помітили раніше, і це був найзручніший рейд з усіх бачених нами.

У неділю, як завжди, ми відпочивали. Пан, оглядаючи берег, знайшов камінці, схожі на ті, що їх викинув Орніччо. Це повернуло адміралові бадьорий настрій, але мені нагадало сварку з моїм любим другом. Я бачив його змарніле обличчя і сумні очі, і мені боліло серце, бо він уже не відповідав усмішкою на мою усмішку. Пан остаточно впевнився, що ми пливемо вздовж материка. Народ канніба, який робив наскоки на тутешніх полохливих жителів, це, очевидно, загони Великого хана, які збирають данину з цих віддалених околиць.

Зручну, захищену од вітрів гавань, у якій ми простояли десять днів, пан назвав «Порто-Санто».

4 грудня, коли ми мали пливти далі, я, нарешті, не витримав, підійшов до Орніччо і сказав йому, що прошу його забути нашу сварку.

— Друже і брате мій, — відповів він мені на це, — я ніколи не любив тебе більше, ніж ці дні. Але мене пригнічує горе, яким не можу з тобою поділитися, і я радію з того, що ми посварилися, бо це віддаляє тебе од мене.

Я здивовано слухав його і зрозумів лише те, що він мені, як і раніше, друг.

Подавши йому руку, я попросив його забути прикрощі та образи, але він раптово відмахнувся від мене, немов рятуючись од якоїсь мани.

Розділ XVII,
ПРОТЯГОМ ЯКОГО ФРАНЧЕСКО ДЕЩО ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ, І ЦЕ ЙОГО ЛЯКАЄ

На південний схід від Куби, або Катаю (я вже й сам не знаю, як тепер цю країну називати), 5 грудня ми помітили великий острів, який один з наших полонених назвав, так само як і мис, «Бохіо». Під такою назвою пан і записав його у свій дорожній щоденник. Синьйор Маріо, перегортавши складений мною словник індіанських слів, сказав мені, що «бохіо» по-індіанськи означає «дім».

Насправді ж острів називався «Гаїті», що нам пощастило вияснити після ретельних розпитів полонених.

Так перевіряти одержані відомості було моїм обов'язком, і синьйор Маріо поремствував на мене за мою неуважність.

Але вона мала свої причини, бо дивна поведінка Орніччо вельми бентежила мене, і я не міг з попередньою уважністю ставитися до своїх обов'язків.

Я гадаю, що це й призвело до лиха, яке скоїлося з нами у день різдва і яке цілком лежить на моєму сумлінні.

Одначе необхідно про все розповісти докладно.

Підійшовши ближче до Бохіо-Гаїті, ми переконалися, що він складається з двох островів, розділених широкою протокою. Тутешня гавань розмірами і природними багатствами може змагатися з будь-яким європейським портом і вміщає до тисячі суден.

Коли ми ввели у неї «Нінью» і «Санта-Марію», тут сновигало понад двісті великих тубільних човнів, але всі вони зникли, тільки-но ми появилися.

Я боюсь, що тубільці, яких ми відпускаємо, поширювали чутки не лише про подарунки білих людей, але й також про їхню жорстоку поведінку, бо всі стрінуті нами на березі дикуни нажахано тікали від нас, ховалися в хащах.

У протоці ми зловили ската, яких багато водиться біля Піренейського півострова, а миртові дерева біля берегів тихо дзвеніли глянцуватим листям, зовсім як в Іспанії. А тут ще й високі гори, які навіть людина з меншою увагою, ніж в адмірала, могла вважати за Кастільські.

Тому пан дав острову назву «Еспаньйола» — «Маленька Іспанія». Інший невеликий острів, відділений від нього протокою, пан назвав «Тортуга».

Матроси, які з'їхали на берег, захопили і привезли на корабель молоду вродливу індіанку. Вона була, без сумніву, налякана, але поводилася, незважаючи на це, гордо і незалежно, чим дуже відрізнялась від усіх жінок, яких ми стрічали