Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

на Бузі перед наступом кавалерійського корпуса полк. Румля на Варшаву. В районі Грубешова курінь залишився як охорона правого крила 44 дивізії (XII армії, південнозах. фронту: Фрунзе-Затонський) і як лучник до сусіднього західнього фронту (Тухачевського), аж до перемир'я. Курінь потім реґулярно демобілізовано і він поринув серед населення. Рештки куреня з'єдналися в Києві (в школі червоних старшин) з місцевою підпільною групою, але її викрито (наслідком провокації, яку виконав кмдт Михайло Баран — Н. Г) і зліквідовано; у вересні 1921 р. загинули таким способом сотник Решетуха, пор. Залужний, чот. Мирон, м. ін. Тільки кільком удалося втекти, примір., пізнішому історикові леґіону УСС-ів Осипові Думінові.

Затонський і Михайлик знайшли контакт із своєю владою і до кінця свого життя були мені до деякої міри вдячні за позірне врятування їм життя».[60]

Мій брат Володимир, що був старшиною зв'язку в бриґаді УСС-ів, написав спогад про момент полонення УСС-ів п. з. «Лебедина пісня орхестри УСС», що його подаю тут увесь.

«Було це на весні 1920 р. в Україні, на леваді під селом НН (мабуть Ситнівцями). Після того, як поляки розбили під Бердичевом 1 бриґаду УСС-ів, рештки недобитків під командою сотника Білинкевича опинилися під Гайсином. Становище було безвихідне й тому команда вирішила вислати делеґатів до поляків з капітуляцією, тим більше, що ми зачували, що Головний Отаман Симон Петлюра прибув із своїм штабом до Вінниці.

Володимир Гірняк, хорунжий УСС, 1920 рік, Львів.

Чергового дня вернулися наші делеґати з точними наказами для нас від польської команди відтинку — вимаршувати в напрямі Вінниці до села НН і там зложити зброю. Ми в порядку, згідно з наказом, вимаршували наступного дня над ранком. Була з нами стрілецька орхестра, якою дириґував тоді Кухтин. Біля полудня, наближаючись до села, ми помітили польські відділи, які стояли на леваді в чотирикутнику, з відкритим для нас входом. Коли ми, сотня за сотнею, разом з обозами ввійшли в середину того чотирикутника, поляки замкнули за нами вхід.

Потім упав наказ: «Зложити зброю і все майно, включно з інструментами орхестри!» Ми стали мовчки виконувати наказ. Лише Кухтин чомусь стягався з його виконанням. Він поставив орхестру в півколо, посередині чотирикутника, перед нею поставив пульт, вбрав білі рукавички й дав знак оркестрі батурою. В цій хвилині понеслися звуки стрілецької похоронної пісні «Видиш, брате мій…»

Ми всі, немов зачаровані, стали на «Позір!» і так переслухали цілу пісню.

Коли орхестра перестала грати, Кухтин зложив батуру й рукавички на пульт, орхестранти свої інструменти на землю й відступили.

Ми довго стояли мовчки і тоді щойно прийшли до повної свідомости, що сталося. Хтось з-посеред нас заплакав і тоді не з одного ока старих загартованих у боях УСС-ів попливла гаряча сльоза… Навіть поляки не сміли перешкодити нам у хвилині нашого душевного болю, але мовчки стояли довгий час.

Найтяжчі переходи на нашому стрілецькому шляху не залишили в мене такого потрясаючого враження».

26. У.Г.А. й Армія УНР.

Для повноти картини перебування УГА в чотирикутнику смерти слід згадати ще про ставлення стягів УНР до УГА в тому часі, коли шляхи їх формально розійшлися, себто в часі союзу УГА з денікінцями й большевиками. Про це маємо, окрім згадок у наших мемуаристів, також цікаві дані в спогадах Ю. Тютюнника та інформації в листуванні ген. Омеляновича-Павленка й політичного референта армії УНР з часу перебування їх в Зимовому поході П. Феденка.[61]

Безмірно важкі умови боротьби УГА в наддніпрянській Україні, які в історії не мають прецеденсу, примушували її вкладати військові конвенції з ворогами України, що за її волю УГА боролась, її договір з білими москалями — серед галичан дуже непопулярний — плямували наші наддніпрянські політики як зраду України. Але не так дивилися на це українські вояки з-під стягів УНР. Чимало уваги цьому питанню присвячує видатний військовик Юрко Тютюнник в своєму спогаді «Зимовий похід 1919-20». В II розділі він пише: «Перейшовши на сторону росіян, галичани найретельніше виконували параграф 6 договору про те, що Галицька Армія не буде воювати з Армією Отамана Петлюри. В наказі Київської Дивізії ч. 518 з 10/12 1919 р. м. Пиків говориться: «Ще раз звертаю увагу на необхідність коректного відношення до галичан; обеззброєння їх може мати місце лише у випадках ворожого відношення до нас, або з мого наказу (комдив). А в наказі Армії УНР ч. 2 з 13/12 1919 р. м. ін. сказано: «Галицькі частини ніяких ворожих кроків (під час переходу через район їх розташування — Ю. Т.) проти нас не робили».

«Фактично Українська Галицька Армія не тільки не робила ворожих дій, а навіть допомагала нам, чим могла. Так у м. Пикові, де стояла галицька артилерія, Київська дивізія замінила свої старі гармати на нові. Опріч того, взято з десяток гарматних коней, за котрі видано розписку, що коні взяті позичково в Української Галицької Армії і будуть повернуті їй при першій зустрічі».

«Штаб галицької артилерії і штаб Київської дивізії в час постою в м. Пикові обідали й вечеряли разом. Галицькі стрільці помагали всім нашим козакам. В селі Корделівці була розташована інтендатура галицького корпуса, здається 1-го. Взаємини були такі, наче не було ніякого договору з Денікіном. До шпиталю галицького корпусу були передані хворі старшини й козаки Київської дивізії. Отакою була на практиці «чорна зрада галичан», про котру свого часу стільки галасували в Кам'янці й Проскурові. Така була «прірва» поміж синами одного народу, про котру й досі не забувають кабінетні вчені Галичини, що ніколи не відчували тої єдности, яка єднала й єднає синів одного народу, що спільно проливали свою кров за велику ідею.

Ні Андрусів, ні Рига, ні Зятківці, ні Варшава не всилі розірвати спільноти нації. Психологія нації не рахується з договорами, що їх підписується